Диво - Павло Архипович Загребельний

– Погані твої справи, – сказав він, – видно, несолодко живеться тобі на острові.

– Іс-са! – покірливо посміхаючись, промовила дівчина. Здається вона більше нічого й не вміла говорити. Німа чи божевільна?

– Де ти живеш? – спитав Сивоок.

Вона мовчки дивилася на нього й знов стала посміхатися. Такий біль був у тій посмішці, що Сивоокові на очі навернулися сльози.

– От лихо, – пробурмотів він, – що ж з тобою робити? Може, ти заблукала? Давай я відведу до селища!

Вона без опору дала повести себе, кілька разів промовляючи своє загадкове «іс-са!», йшла за Сивооком, в селищі не відступала, від нього ні на крок: вони ходили від хижі до хижі; ходили серед ув’язнених каменем людей, твердих і сірих, як камінь; люди неохоче озивалися на Сивоокові розпитування, байдуже поглядали на дівчину, ніхто її не визнавав своєю, нікому вона не була тут потрібна, ніхто не показав її пристанище, а сама вона теж його не знала, а може, й не мала зовсім, з поодиноких слів і уривчастих натяків Сивоок зрештою склав собі сяку-таку історію цієї дівчини. Нагадувала вона історію його власного дитинства: так само зникли десь, здається, в морі батько й мати її, як зникли колись у нього, так само вибрела вона в самотину жорстокого життя, так само, видно, не мала ймення, так само блукала довго й тяжко, але не було нічиєї руки, що простяглася б до неї. В цій історії бракувало початку, власне, історії теж не було, Сивоок вигадав її сам, йому хотілося знайти в світі ще одну долю, схожу на його власну, нарешті не почувався він таким осамотненим, міг стати рятівником для цієї нещасної, тим самим мовби рятуючи й самого себе.

– Раз ти нічия, – сказав він до дівчини, – то, може, підемо до наших? Там у нас добрі люди.

– Іс-са, – сказала дівчина.

– Зватиму тебе Іссою, гаразд?

– Іс-са! – вона вперто не мовила більше нічого, хоч малоймовірним видавалося, щоб не знала жодного іншого звуку. Навіть німі спроможні на більше.

– Ходімо, чи як? – спитав Сивоок.

Знов, як і на березі, вона слухняно пішла за ним. Коли нікуди йти, то людина завжди слухняна.

Ігумен Симеон зустрів Іссу криком обурення.

– Не дозволю перетворити святе пристанище на місце для злягання! – підскочив до Сивоока. – Сказано ж бо…

Ісса дивилася па маленького старого чоловіка в надмірно широкому вбранні з своїм покірно-болісним усміхом. Сивоок відгорнув ігумена широкою долонею набік.

– Матимеш своє пристанище, як збудуємо, – сказав Симеонові, – а тим часом не втручайся. Ходімо, Ісса.

Показав їй, як треба вмивати обличчя, помив їй руки й ноги. З одягу нічого не міг припасувати чоловічого. Гієрон порадив зшити Іссі щось з паруса. Іноки плювалися, забачивши поблизу лихе жіноче зілля. Симеон нахвалявся відіслати Сивоока до Константинополя на патріарший або й імператорський суд за непокірність і сваволю. Але то були нахваляння марні, бо цілий монастир, з його заплутаними кам’яними катакомбами й вимріяним з каменю собором, був у голові в Сивоока, більш ніхто тут не міг охопити уявою й думкою всієї будови, без Сивоока все б зупинилося. Знав це й ігумен, але не міг стриматися в своїй зненависті до приблудної дівчини, яка загрожувала внести неспокій у товариство осамотнених відлюдьків, він щодня паскудив прилюдно Сивоока за гріховне злягання з приблудою, чим немало дратував того. Ганебно було чути з уст святого отця те, про що Сивоок ніколи й не думав: для нього Ісса так і лишалася нещасною дівчинкою, яку він спіткав у темряві й мав вивести на освітлений шлях. Він терпляче вчив її всього найпростішого, що потрібне людині, запрагнув почути від неї бодай кілька слів, але не досягав у своїх намаганнях нічого, Ісса знала тільки свою болісну посмішку з нахиленою покірливо головою та ще своє незбагненне, протяжливе, тихе, мов молитва, «іс-са!». Щоб не викликати глузувань, Сивоок звертався до Ісси своєю рідною мовою. Тоді однаково ніхто нічого не розумів і могли вони думати, що дівчина своїм «іс-са!» відповідає на його слова. Потім він слушно розміркував, що вчити її однаково треба з самих початків, то чому б не спробувати й справді навчити Іссу своєї мови? Може, видасться вона їй легшою, може, ромейські згуки ненависні дівчині, бо серед людей цієї мови спіткали її всі нещастя, про які розповісти не вміє. Так почав він вибудовувати на кам’яному острові дві химерні й дивовижні речі: собор із камінного мережива і дівочу душу в звуках своєї далекої прекрасної мови, де хліб називається житом, як життя, а вода має в собі щось від водіння, бо тільки спробуй піти за водою, то чи й вернешся, світло ж пов’язане з безмежністю світу, пронизуючи його наскрізь, а дружиною зовуть жону і найвірніших охоронців володарів земних.

Та невідомо, чи й могла дійти до Ісси ця багатозначність мови, дівчина, щоправда, з часом навчилася вимовляти слова, підказувані їй Сивооком, але повторювала їх, видно аби лиш відчепитися від свого набридливого навчителя. Для неї сповненим глибокого прихованого значення лишалося тільки її «ісса!», вона щоразу втікала до своєї кам’яної пустелі, блукала там днями голодна, знов покривалася брудом, який, хоч і дивно, личив Іссі. Сивоок вимушений був шукати її, приводити до свого пристанища, годувати, приносити воду, лагодити подерте на шмаття вбрання Іссине; так тривало довго, дівчина опиралася, мабуть, ще дужче, ніж твердий камінь, але як різьбяр не відступається перед найтвердішим гранітом, так і Сивоок, заповзявшись повернути Іссу до життя, не шкодував ні зусиль, ні терпіння, ні уваги, але й не знати, чи вдалося б йому постати на своєму, якби події не змінили раптово свого повільного плину.

З Константинополя раз на місяць, а то й рідше, припливав корабель, привозив харч і все потрібне для продовження будівництва; для Гієрона припливала щоразу нова книга, взамін якої він одсилав назад ту, що вже мав; він умів вимінювати потрібні йому книги, навіть перебуваючи далеко від столиці: десь у монастирських книгозбірнях мав добрих приятелів; іноді давав деякі книги й Сивоокові, але