Диво - Павло Архипович Загребельний

Та й чого досяг? Болеслав був і сякий, і такий, і лихий, і жорстокий, і неправедний, а за нього стояло військо тверде, і сусідні владці пішли йому в помогу, а руський князь покинутий виявився всіма, вдовольнитися мав своїми чеснотами, своєю мудрістю, що нею переважав усіх імператорів, королів, князів, але мудрість не дала йому ні сил, ні спокою. Велося вже споконвіку, що вирішував усе меч.

Поки польське військо збиралося, намножувалося, нарощувало свою силу, руські непокоїлися більше й більше, частіше й частіше зривалися до вдаваних спроб подолати Буг уплав, хоч і боялися незвіданих бистрин річкових; то там, то там виникала зненацька сутичка, лунав бойовий клич, звучали роги, поляки лінькувато відстрілювалися, та все тягали до берега колоди лісу, готуючи мости. Ярослав поставив у тих місцях загони свого війська, щоб перешкодити Болеславові в переправлянні, але ще не міг дорівнятися Київський князь у військових хитрощах велемудрому Болеславу, якого боялися навіть варяги, обдурив польський князь і Ярослава, виманив якось його воїв до ще одної плавби по Бугу у вдаваному натиску на поляків та й послав навсправжки їм назустріч спершу піших своїх воїнів, а там і кінноту. Буг виявився не таким уже й глибоким, люди й коні легко взяли плавом середину, руські нападники були перебиті швидко й безжально, сам Болеслав попровадив прихований загін своєї кінноти збоку, вдарив ще дужче на слабкі Ярославові загони, в той час як найдобірніші стояли без діла там, де мали моститися мости; трудно розповісти, яка там була різанина, з полеглих здирано луп без жодної перешкоди, сам Ярослав, застуканий зненацька мало не коло самого берега, відбивався запекло від насланого на нього відділу, пробився з двома новгородцями і молодим київським отроком, але всі були піші, не мали жодного коня, з неймовірними труднощами вибралися з відкритого місця в прихисток дерев і там – о щастя! – напоткнулися на візок медовара, який прикотив до війська, певно, сподіваючись небачених зисків, а попав якраз на побоїще і тепер не знав, що діяти, метався перед своїми кіньми, хотів їх випрягати, але, видно, шкода йому було покидати візок з медами, медовар тяжко відсапувався, витирав піт, що лився йому по щокастому обличчю, борода в нього була хоч викрути, та не про медовара йшлося, а про князеве життя; отрок підбіг до коней, потягнув одного за вуздечку, і в цей час прилетіла звідкись стріла, чи то чужа, чи наша, вдарила того коня в шию, чорна кров дзюркнула просто на отрока, кінь ще стояв, не падав, та видно було, що вже йому кінець; медовар, нарешті збагнувши, що тут пахне зовсім не медом, миттю випріг другого коня, затягнув його глибше поміж дерева, став, розглядаючи своїх несподіваних гостей, мабуть, упізнав князя або ж здогадався, що перед ним чоловік не простий, бо тицьнув повід у його бік, сказав захекано:

– Бери коня!

Ярослав ще вагався. Кинувся б назад, у січу, але звідти не долинало нічого заохотливого, віддалік прошмигували поодинокі втікачі, за ними гналися вороги. Розгром і розбиття!

Тоді князь, кульгаючи важко, підступив до коня, отрок поміг йому вибратися на нього, медовар смикнув за повід, побіг попереду, потягнув коня за собою.

– Недовго ж так пробіжиш, – сказав йому Ярослав.

– А нічого. Ти не дивись, що я товстий, у мене всередині все добре утрамбовано, – хекаючи, відповів йому медовар, – а як не здужаю бігти попереду, то побіжу, тримаючись тобі за ногу.

– За стремено б годилося, та нема його, – сумно всміхнувся князь. Ті троє теж бігли слідом за князем трохи оддаля, щоб на випадок загрози прихистити його відступ.

– Хто ти єси і як зовешся? – питав тим часом Ярослав у свого богом посланого вибавителя.

– Медовар, а звуся Ситник. З Дерев я, до Києва од нас далеко, а де, думаю… до князя… такий же мед… Ох… не можу… А ти… справді князь?

– Князь. Сідай до мене. Кінь у тебе добрий, понесе й двох…

– Важкий я, князю… Вельми… Тельбухи в мене… камінь…

Ситник передав повіддя князеві, прилаштуватися збоку, тримався за Ярославові порти, шепотів через силу:

– Ох, смерть моя… ой боженьку!..

– Ніколи тобі не забуду, – сказав Ярослав, – боярином тебе зроблю… найближче до себе поставлю…

– Ох, смерть, – шепотів через силу Ситник, – ох, ох!..

Не втікали до Києва – бо й що там мали робити? Болеслав ішов на стольний град з військом, підступали вже до Києва, здається, й печеніги, знов накликані клятим Святополком, а в Ярослава тільки й було людей, що троє воїнів, та медовар з вибавчим конем, та ще нещасні розбитки, втікачі, які збиралися коло насадів на Прип’яті. Так і вирішив князь чимшвидше податися до Новгорода, а вже там звелів мерщій зготовити собі кораблеці, щоб іти ще далі, аж за море, до свого тестя, короля свейського, просити в нього помочі на відвойовування Києва, де лишилася навіть дочка його Інгігерда, княгиня Ярославова Ірина. Лишилася там і сестра Предслава, на яку вже давно зазіхав розпутний Болеслав, і мачуха, і наймолодша сестра Марія-Доброніга – та що там вони, коли й князь ледве порятувався.

Але Коснятин сам поставив до вимолу кораблеці для князя і сам же з новгородцями вночі порубав їх і мав нахабство прийти до Ярослава з гострою сокирою, заткнутою за пояс, і повідати, що вони не допустять втечі Великого князя Київського, а ще раз стануть за нього, щоб повернути йому стіл київський.

Образа була тяжка, але Ярослав не мав вибору і мусив стерпіти й промовчати. Новгородці стали негайно збирати нове військо і гроші для найму варягів і дружини, а збирали од мужа по чотири куни, а від старост по десять гривен, а від бояр по вісімнадцять гривен, знову просили Еймунда з дружиною, бо той недалеко й зайшов, відсиджувався тим часом у Полоцьку, в племінника Ярославового Брячислава. Князь пристав на усі умови варягів, йшлося тепер про головніше, по першому снігу хотів він ударити в Києві на Святополка, що його, доходили чутки, зустріли кияни, мабуть, остерігаючись печенігів, які обложили місто, з розчиненими брамами, а старий Анастас Корсунянин пиши усіх попів