Диво - Павло Архипович Загребельний

…З настанням морозів повів Ярослав зібране військо й прийняту на службу варязьку дружину Еймундову на Київ, без перешкод дійшов до самого стольного города, вітали його повсюди так само, як тоді, коли йшов на стіл уперше; Святополк, видно, попри всі метання й хитрування, не знайшов собі підпори в киян, обідраних дощенту тестем його Болеславом; лякаючись гніву горожан і Ярославової помсти, вночі, покинувши свою жону Регелінду і все майно, втік у степи й подався знов – у котрий раз! – до печенігів, до цих дивних степових людей, які не пам’ятали ні кривд, завдаваних їм Святополком і Болеславом, ні підступів, ні обманів і знов ще раз прийняли окаянного князя, а потім улітку ще раз пішли, за його намовою, на Київ, вибравши той путь, що радив він перед смертю князя Володимира; і Ярослав зустрів їх на Альті, де ждав колись їхніх орд молодий Борис, і була страшна битва трьома наворотами, але не буде тут мови про битву, а тільки про її владу над людськими душами – печеніги не витримали, розбіглися по степах, а Святополк, зібравши з недобитків сяку-таку дружиноньку, вдарився в західні землі, слушно розмірковуючи, що, допоки стоїть Київ, за нього можна змагатися, бо ж Київ вартий і змагання та й самої смерті навіть.

У Києві в княжих палатах сиділа Святополкова жона Регелінда, братова і ворогиня водночас. Ярослав ще не бачив її ніколи, уявляв чомусь злою й ненависною, а вийшло – помилився. Регелінда, ще зовсім юна, висока, міцна, батьківської, мабуть, породи, ввійшла до гридниці, де ждав її князь, сміялася з усього: з свого мужа, що бігає, мов заєць, з себе самої, з батька свого, який намагається в хитрощах перевершити весь світ, навіть з Ярослава за його хмурість і тугу в очах.

– Сумний, бо моя жона і вся родина – в руках у твого отця, в полоні, – сказав їй Ярослав.

– Виміняй їх за мене, – засміялася Регелінда.

– Ти ж одна, а їх – он скільки. Бояр моїх також завів у Польщу князь Болеслав.

– Ну, то хоч жону свою – за мене.

Потім справді прислав Болеслав свого єпископа з жаданням, розміняти на Бузі доньку на княгиню Ярославову і затято відстоював святий отець волю свого володаря, домагаючись ще й довикупу за княгиню, бо та вже була не сама, а з набутком: народила сина початком сього року. Мав торгуватися князь і за жону, і за сина, якого не бачив і не знав навіть про його народний. Чи хоч хрещений? Але ж без отця як можна? Покликав Ситника, сказав збиратися в дорогу.

А торгування тривало й далі. Вигнав господь з храму свого торжників, то вони, виходить, засіли на князівських столах, чи що?

Прийшов Еймунд, став намовляти Ярослава, щоб спорядив його з відданими людьми в погоню за Святополком.

– Однаково, князю, поки живий твій брат, не матимеш спокою, – відвертаючи свої розбігані очиська, мовив варяг.

– Не зови його братом. Братовбивця.

– А хто вбиває, той і сам годен смерті.

– Не стану вбивцею.

– На це є люди, – посміхнувся Еймунд, – княже діло – платити.

– Іди геть, – хмуро сказав Ярослав, – очі б мої тебе не бачили.

Еймунд сховав посмішку в бороді, вийшов з княжих сіней. А вночі взяв з собою десятеро кінних варягів та ще коня в запас, вирушив з Києва на захід.

Ситник найбільше боявся, щоб його не обдурили. Підсунуть якусь бабу, назвавши її княгинею, а як розбереш, коли зроду не бачив Ірини Ярославової? А ще ж цей Болеслав – од нього сподівайся всього. Тому довго метикував боярин, кого взяти з собою, і надумався запросити презвутера Берестівської церкви Ларивона. Чоловік бувалий, набожний, княже сімейство знає вельми добре, покластися на нього можна, хоч у сьому світі, взагалі кажучи, важко покладатися на будь-кого. До Бугу з того боку під’їхали першими польські посланці з руською княгинею. Ситник не квапився, бо могли ще й не приїхати, а він би стояв над річкою мов телепень. Так само не поспішав він з своїм посланцем і таки діждався їхнього повноважного – на перемови. Встановлено було, що з кожного боку попередньо мають упевнитися, чи то справді княгиня Ірина, а чи тут донька Болеславова. Коли й це зроблено і презвутер Ларивон повернувся з того берега і, кладучи хрест на себе, присягнувся перед Ситником, що підміни немає, боярин далі став морочити голову супротивним посланцям, домагаючись, щоб розмін відбувся на середині річки в той спосіб, що два човни з високими княгинями зблизяться, гребці притримають човни вкупі, а княгині перейдуть кожна до своїх, по змозі водночас, хоч бажано, щоб княгиня Ірина перейшла першою, бо ж вона з дитям, та й земля Руська більша за Польську, а сказано ж: хто впокорюється перед вищим, той побільшує свою хвалу, і добротою проміниться його лице.

Все це розповідав згодом Ситник самому князеві Ярославу, і лице йому промінилося не так добротою, як прозорими краплинами поту вдоволення й пихи за добре виконане веління.

– Хотіли вони мене обдурити, та не вийшло!

Болеслав, однак, обдурив не Ситника, що було б занадто дріб’язковим для такого великого й славного чоловіка, – він обдурив навіть історію. Від своєї третьої жони Емнільди мав він синів Мішка, який згодом успадкував престол (на жаль, нічого більше, бо не прозвали його Великим, як Болеслава, а – Гнусним) і Оттона, а також двох доньок, одна з яких народилася зі значними тілесними вадами і, власне, лишилася б у довічному дівуванні, аби не мала високого походження, друга ж була Регелінда. Першу доньку Болеслав видав за німецького маркграфа Германа, володіння якого граничили з польськими землями і якому, отже, доводилося запобігати перед таким могутнім владцею, як Болеслав. В свою чергу Гермай завжди ставав за свого тестя перед германським імператором, хоч і докоряв іноді Болеславові за його калікувату донечку. Але польський князь добре відав, що розділив своїх дочок саме так, як треба: гіршу