Диво - Павло Архипович Загребельний

– Ти повинна родити мені дітей щороку, – зраділо сказав Ярослав, – тобі це личить, від цього ти стаєш мовби святою.

– Однаково на всі руські городи синів не народиш, – засміялася Ірина, – надто багато в тебе городів.

– Буде ще більше, – гордо пообіцяв Ярослав.

За варягів у них виникла сутичка. Ірина вимагала лишити в услужінні бодай невелику дружину, Ярослав напосівся відіслати геть усіх.

– Треба буде – прикличемо, – сказав твердо.

Тоді княгиня виставила свою вимогу. Мовчала з часу приїзду до Києва, але тепер нарешті не стерпіла.

– Якщо ж так, – сказала з холодністю, знайомою Ярославові з перших днів їхніх новгородських, – тоді вислухай і мене.

– Мов, – Ярослав гадав, що йдеться про якусь жіночу забаганку і вже готовий був виконати відразу, але почув зовсім несподіване.

– Не хочу більше бачити твого боярина на княжім дворі.

– Якого боярина? – здивувався князь.

– Цього… мокрого, що завжди гидко пітніє…

– Ситника?

– Не знаю, як зоветься, й не хочу відати.

– Та чим він тобі?

– Страшний чоловік.

– Він врятував мені життя, – сказав князь.

– Не хочу, щоб він був тут.

– Але ж це єдиний вірний мені чоловік.

– В тебе є жона.

– Не можу вволити твою волю, – твердо мовив Ярослав, – ти жона моя кохана, але справи державні стоять понад усе. Не ми покеровуємо справами, а вони – нами. Але обіцяю тобі, що не побачиш ти більше боярина Ситника перед свої очі.

– То вже ліпше, – зітхнула Ірина, – чого не бачиш, те для тебе не існує.

Вона не змінила холодного свого тону, і Ярослав уперше, здається, збагнув, якою жорстокою може бути жінка, а ще подумав, що, може, й ліпше навчитися жорстокості від жінки.

Вночі довго не спав, читав, ходив по горниці, потім звелів покликати Ситника, той прийшов сонний, закучманий, чухав собі груди під сорочкою, дивувався:

– Щось сталося, князю? Невже проспав?

– Нічого не сталося. Від сьогодні знай: приходитимеш до мене тільки вночі в справах. Щоб тебе на княжім дворі ніхто не бачив за денного світла. Збагнув?

– Так, князю.

– Іди спи.

– Який же тепер сон? Тривога не дасть спати. Щось, певно, скоїлося, а тільки ти не кажеш рабові своєму, князю.

– Сказано ж: нічого. Умовитися з тобою хотів. Йдемо в Новгород. Ти щоб був коло мене і щоб тебе не було. Як дух святий. Збагнув?

– Ага, так.

– Іди.

Ситник нахилився, поцілував князеві руку, війнув на Ярослава гарячим духом спітнілого тіла. Ярослав стерпів. Все маєш терпіти в ім’я справ державних. Не ти – ними, а вони – тобою.

А потім сяяли свічі в новгородськім храмі Софії, сизо возносився дим з кадил над Ярославом, над його жоною і над сином-первенцем Володимиром, новим князем Новгородським, гриміли урочисті слова одягненого в золоті ризи Ларивона: «Хай продовжить бог твоє життя, розширить межі твоєї влади, прирече на безчестя і погибель твоїх недругів. Хай буде мир твоєму владичеству, і сонце спокою хай осяває підвладні тобі землі, і хай будуть понищені всі твої вороги, і хай дарує тобі необориму силу рука Всевишнього, бо ти возлюбив істинне ім’я його і підняв руку на його ворогів».

– Чи ж я тобі ворог, князю? – допитувався Коснятин глибокою ніччю, коли вже скінчено пирування й величання новонародженого князя Новгородського Володимира. Зсірів на виду, постарів одразу, зійшла з нього відразу врода, пропало молодецтво. – Хіба ж не я першою тобі підпорою був у всьому, першою підпомогою?

Ярослав мовчав. Утомився за день, знав, що доведеться порозумітися з Коснятином, знав, що доведеться бути навіть жорстоким, але що ж: бути володарем м’яким – річ шкідлива, переконався в цьому вже не раз і не двічі. Суворий будь, твердий, непоступливий, як був його батько – князь Володимир, як он польський князь Болеслав, – і тоді досягнеш великого і народ забуде про твою суворість і про жорстокість не згадає, а возвеличить тебе за високі діла.

– Родичі ми, – нагадав Коснятин, – маємо триматися один одного…

– Не стояли наші колиски під одною покрівлею, – сказав похмуро Ярослав, – а триматися мушу держави, її веління виконую, поза нею нема для мене нічого вищого. Перший син – перший князь. Так велося від батька й діда. Такий закон.

– Хіба ж мало земель? – Коснятин ще мав надію вмовити Ярослава. Однаково син малий, немовля, не князювати йому до шістнадцяти літ, хтось же має сидіти в Новгороді. – Всі городи вільні. Маєш тільки братів Мстислава, але ж той далеко, та Судислава, а цей сидить тихо у своєму Пскові.

– Новгородська земля після Києва – найперша. Отець мій саджав тут синів своїх, не відступлюся теж од цього.

– Забув ти, князю, про все, – зловісно мовив Коснятин, – забув, як віддавав тобі Новгород не тільки добра свої, але й честь, підтримуючи твою синівську продерзість і злочинну непокірливість супроти отця твого.

– Твоя намова була, – спокійно нагадав Ярослав.

Але Коснятин не слухав. Тіпалися йому губи, якби міг, потяв би князя мечем, певно, все в ньому двиготіло, все пливло перед очима, металися сюди й туди вогні свічок, не було в них звичної золотистості – була темна кривавість, чорна задимленість, мовби палилися на тому вогні всі надії Коснятинові.

– Забув ти, князю, – піднімаючи голос, уже гримів Коснятин, – як не спав я ночей, як годив тобі, підложниць твоїх панькав, землі їм віддавав новгородські споконвічні…

– Не бреши про підложниць, – підвищив і собі голос Ярослав, – була одна дівчина, чесна й чиста, богові тепер служить, нащо брешеш!

– Забув, князю,