Улісс - Джеймс Джойс
ПЕДДІ ДІГНЕМ (замогильним голосом): Це правда. Це був мій похорон. Доктор Файнюкейн засвідчив смерть від природних причин, коли я захворів і помер.
Він задирає до місяця спотворене попелясте обличчя і тужливо виє.
БЛУМ (переможно): Ось, чуєте?
ПЕДДІ ДІГНЕМ: Блуме, я дух Педді Дігнема. Слухай, слухай-но, слухай.
БЛУМ: Це голос Ісава.
ДРУГИЙ ДОЗОРЕЦЬ (хрестячись): Як це може бути таке?
ПЕРШИЙ ДОЗОРЕЦЬ: У короткому катехізисі про це нічого не сказано.
ПЕДДІ ДІГНЕМ: Це метемпсихоз. Привиди.
ГОЛОС: Чортзна-що!
ПАДДІ ДІГНЕМ (захоплено): Досі я працював у штаті містера Дж. Г. Ментона, адвоката, який зазвичай засвідчував присяги та свідчення, контора на Бечелорз-вок, 27. Тепер я небіжчик, гіпертрофія стінки серця. Не пощастило. Дружина, бідолаха, вона й так збавила своє здоров’я. Як вона там тримається? Сховайте від неї ту пляшку хересу. (Озирається навколо.) Лампа. Хочу справити природну потребу. Мій шлунок не сприймає ряжанки.
Нараз з’являється статурна фігура Джона О ’Коннелла, управителя кладовища, в руках у нього в’язка ключів на жалобній стрічці. Поряд із ним отець Трунні, настоятель, товстопузий, кривошиїй, у стихарі, на голові пов’язана шовкова хусточка замість нічного ковпака, сонний, він тримає у руці пучок сплетених стебел маку.
ОТЕЦЬ ТРУННІ (спочатку позіхає, а тоді починає хрипко наче квакати): Наміне. Джекобс. Вобісквіт[327]. Амінь.
ДЖОН О’КОННЕЛЛ (бере мегафон, і в ньому чути завивання сирени): Небіжчик Дігнем, Патрик Т.!
ПЕДДІ ДІГНЕМ (здригнувся і нашорошив вуха): Високі ноти. (Витягається і припадає вухом до землі.) Голос мого хазяїна{754}!
ДЖОН О’КОННЕЛЛ: Похоронне посвідчення U. Р. 85000. Секція 17. Дім Ключів. Дільниця 101.
Падді Дігнем із помітним зусиллям дослухається, міркуючи, хвіст стирчить пістолетом, вуха нашорошені.
ПЕДДІ ДІГНЕМ: Молітеся за упокій душі його.
Він щезає, протиснувшися в підвальний люк, і поли його савану шарудять зачіпаючи долі камінці гравію. Слідом за ним дибає старий гладкий пацюк, черепашачі лапи якого наче ніжки грибів під сірим панцирем. Голос Дігнема долинає з-під землі як приглушений гавкіт. «Дігнем мрець, йому лежати і ніколи не вставати!» Том Рочфорд з червоною краваткою, як у пташки малинівки, в картузі і в бриджах, вискакує із своєї машини з двома колонками.
ТОМ РОЧФОРД (прикладає руку до грудей і кланяється): Рувим Дж. Ставлю флорин, що знайду його. (Уважно роздивляється люк поглядом, сповненим рішучости). Ну, тепер моя черга. Гайда за мною в Карлоу.
Робить відчайдушний стрибок і щезає у люку. Два диски в колонках, похитавшися, показують два круглі ока нулів. Усе зникає. Блум чвалає далі. Зупиняється перед освітленим будинком, дослухається. Поцілунки, які вихоплюються із своїх хатинок, витають навколо нього, щебечуть, тьохкають, висвистують.
ПОЦІЛУНКИ (щебечуть): Лео! (Цвірінькають.) Любий, милий, солодкий, смачний для Лео! (Воркують.) Цьом-цьом! Мур-мур! (Щебечуть.) Цінь-цінь, Дінь-дінь, Сунь-сюди, Лео-лінь, О, Лео! (Вони пурхають, сідають на його одяг, кольорові блищики, невагомі іскорки.)
БЛУМ: Саме для чоловіка. Сумна музика. Церковна музика. Може тут.
Зоя Гіггінс, молода лярвочка в сапфіровій вузенькій спідничці з трьома бронзовими пряжками, на шиї вузький оксамитовий комірчик, киває йому і сходить до нього з ґанку.
ЗОЯ: Ви когось шукаєте? Він там усередині з другом.
БЛУМ: Це заклад місіс Мак?
ЗОЯ: Ні, у нас вісімдесят один, місіс Коген. Буває, підеш далі і знайдеш гірше. Матуся Патинка. (Наче давньому знайомому.) Цієї ночі вона сама трахається з хахалем, він у неї ветеринар, усіх певних конячок підказує та ще й платить за сина в Оксфорді. Робота надтермінова, але сьогодні у неї критичний момент. (З підозрою.) А ви, часом, не його батько?
БЛУМ: Категорично ні!
ЗОЯ: Бо обидва в чорному. Тоді, мабуть, хлопчик хоче трохи розваги?
Його шкіра відчула наближення її пальців. Рука поповзла по лівому стегну.
ЗОЯ: Де твої яєчка?
БЛУМ: Збоку. Дивно, що завжди праворуч. Мабуть, там важче. Мій кравець Мізайєс каже, що це буває в одного з мільйона.
ЗОЯ (враз стривожилася): У тебе твердий шанкр.
БЛУМ: Навряд.
ЗОЯ: Я ж відчуваю.
Вона стромляє руку в ліву кишеню його штанів і виймає звідти тверду почорнілу зморщену картоплину. Дивиться на неї і на Блума, напіввідкривши рот з вологими губами.
БЛУМ: Це талісман. Оберігає, на щастя.
ЗОЯ: То хай буде для Зої? Хай оберігає мене? За те, що я така добра.
Ховає свій здобуток з неприхованою жадобою собі в кишеню, бере його під руку, притискається, наче до коханого. Він ніяково усміхається. Лунає східна музика, повільно, такт за тактом. Він дивиться у її карі очі, обведені олівцем. Усмішка його теплішає.
ЗОЯ: Впізнаєш мене наступного разу.
БЛУМ (тужливо): Побачити газель{755}, красу азійських гір та піль, я мріяв уже не раз, та ба!..
Газелі вистрибують, пасуться на гірських схилах. Поблизу видніються озера. А по берегах їх лежать темні
