Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

буде нічліг. Деякі часом сідали в рівчаку, а щоб не так упадало в вічі, розшнуровували черевики, вдаючи, ніби в них погано намотані онучі й вони хочуть їх розправити, аби не муляли ноги. Інші скорочували або подовжували ремені на гвинтівках або розв’язували ранця і перекладали в ньому речі, переконуючи самі себе, що роблять це для рівномірного розподілу вантажу, щоб ремені наплічників не відтягали їм то одне, то друге плече. Коли по черзі до кожного з них наближався надпоручник Лукаш, вони підводилися й доповідали, мовляв, їм десь муляє або щось подібне, якщо, звичайно, кадети або взводні, побачивши здалеку кобилу надпоручника Лукаша, не гнали їх уперед.

Надпоручник Лукаш, проїжджаючи повз роту, лагідно пропонував солдатам підвестить, бо до Турової-Вольської залишилося три кілометри, а там буде відпочинок.

Тим часом поручник Дуб отямився від безнастанної трусанини на санітарній двоколці. Щоправда, він не зовсім очуняв, але вже міг підвестися. Він вихилився з воза й почав гукати щось до солдатів із штабу роти, які бадьоро крокували поруч нього, бо всі вони, починаючи з Балоуна і кінчаючи Ходоунським, склали свої заплічні мішки на двоколку. Лише Швейк хвацько йшов уперед з мішком і гвинтівкою по-драгунському через груди. Він Курив люльку й співав похідну пісню:

Як ми йшли на Яромір,

Хто не хоче, той не вір,

На вечерю впали в двір…

Більш ніж за п’ятсот кроків перед поручником Дубом здіймалася по дорозі курява, з якої виринали постаті солдатів. Поручник Дуб, до якого знову повернувся весь його запал, вихилив голову з двоколки й почав верещати в хмару пороху на дорозі:

— Солдати! Ваше почесне завдання важке! Перед вами тяжкі походи, нестатки й різні незгоди! Але я покладаюсь на вашу витривалість і непохитну силу волі, солдати!

— Замовкни, осле дурнуватий, — римував Швейк. Поручник не вгавав:

— Для вас, солдати, немає таких перепон, яких би ви не подолали! Я вам ще раз повторюю, я вас веду не до легкої перемоги! Це буде досить твердий горішок, але ви себе покажете! Історія запише вас у свою велику книгу!

— Гляди лиш, не поїдь у Ригу, — зримував знову Швейк.

Немов послухавшись Швейка, поручник Дуб, що сопів, звісивши вниз голову, раптом почав блювати. Скінчивши, він ще раз вигукнув:

— Солдати, вперед! — звалився на мішок телеграфіста Ходоунського і проспав аж до Турової-Вольської, де його нарешті поставили на ноги й за наказом надпоручника Лукаша зняли з воза. Надпоручник Лукаш мав з ним досить тривалу і досить неприємну розмову, аж поки поручник Дуб настільки опритомнів, що нарешті зміг заявити:

— Логічно міркуючи, я зробив дурницю, яку виправлю перед лицем ворога.

Одначе, він ще не зовсім отямився, бо, коли чвалав до свого взводу, грозився надпоручникові Лукашу:

— Ви мене ще не знаєте, але ви мене взнаєте!

— Про все, що ви витворяли, можете довідатись у Швейка, — відказав надпоручник Лукаш.

Отож, раніше ніж піти до свого взводу, поручник Дуб попрямував до Швейка, якого застав у товаристві Балоуна і фельдфебеля Ванека.

Балоун саме розповідав, що у себе в млині він завжди тримав пляшку пива у криниці. Пиво було таке холодне, аж у зуби заходило. В млині ввечері таким пивом запивали розгулу[322], але він у своїй ненажерливості, за яку тепер карає його господь, після розгуди завжди ще ковтав чималий шматок м’яса. Тепер, мовляв, правосуддя боже покарало його за все теплою смердючою водою з криниці в Туровій-Вольській, до якої через холеру солдати мусили сипати лимонну кислоту, яку їм роздали, коли взводами брали воду. Балоун висловив думку, буцім лимонну кислоту роздають для того, щоб легше було людей голодом морити. Він, правда, у Саноку трохи під’їв, та ще обер-лейтенант знову залишив йому півпорції телятини, яку Балоун приніс із бригади, але все ж таки це жах, він так сподівався, що, коли прибудуть на відпочинок, знову щось варитимуть. Він у це повірив, коли кухарі набирали до казанів воду. Він зараз помчав туди розвідати, що й як, але кухарі відповіли йому, що поки лише дістали наказ набрати води, а за хвилину, можливо, прийде новий наказ — її виливати.

Несподівано підійшов поручник Дуб і, не дуже впевнений у собі, запитав:

— Розмовляєте?

— Розмовляємо, пане лейтенанте, — відповів за всіх Швейк. — У нас тут бесіда йде повним ходом. Воно взагалі найприємніша на світі річ — добра бесіда. Ось саме говоримо про лимонну кислоту… Жодний солдат не може обійтися без балачок, тоді він принаймні забуває про всі злигодні.

Поручник Дуб запросив пройти з ним, бо він, мовляв, хоче його про щось спитати. Коли вони вже досить відійшли вбік, Дуб із сумнівом у голосі запитав:

— А ви, бува, часом не про мене говорили?

— Та що ви! Про вас ані слова, пане лейтенанте, лише про цю лимонну кислоту та про копчене м’ясо.

— Мені обер-лейтенант Лукаш сказав, нібито я чогось накоїв і ви про це дуже добре знаєте, Швейку. Швейк дуже серйозно і з притиском сказав:

— Ви нічого не накоїли, пане лейтенанте. Ви тільки відвідали один дім розпусти. Але то, певне, була якась помилка. Бляхара Пімпара з Козячої площі теж завжди розшукували, коли він вирушав до міста купувати бляху, і його теж знаходили в такому закладі, як я вас бачив, або у «Шугів», або у «Дворжаків». Внизу містилась кав’ярня, а нагорі — в нашому випадку — були дівчата. Ви, пане лейтенанте, очевидно, не добрали, де ви, власне, перебуваєте, бо було дуже гаряче, і якщо хто не звик пити, той у таку спеку п’яніє навіть від звичайнісінького рому, а ви, пане лейтенанте, допалися до горобинівки. Я дістав наказ вручити вам запрошення на нараду, що мала відбутися перед нашим від’їздом, і знайшов вас у тієї дівчини нагорі. Від спеки й горобинівки ви мене навіть не впізнали й лежали собі там на канапі зовсім роздягнений. Взагалі ви там нічого не витівали, навіть не говорили: «Ви мене ще не знаєте…» Така річ може в спеку трапитися з кожним. Декому це подобається, але дехто потрапляє в таку історію, як сливка в гівно. Коли б ви були знали старого Вейводу, десятника з Вршовиць, так той, насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, вирішив ніколи не пити жодних напоїв, від яких міг би сп’яніти. Хильнув він чарку на дорогу й пішов з дому шукати безалкогольних напоїв. Спочатку завітав до шинку «На зупинці», замовив собі там чвертку вермуту й почав обережно випитувати шинкаря, що, власне, п’ють абстиненти. Він, що не кажіть, слушно вважав, що