Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Аве!

Слава, слава тобі, ти, долинко мала,

Мати божа отут собі місце знайшла!

Аве!

О Марія свята, тут печера твоя,

Ти нам рай принесла, що тобою сія!

Аве!

І від першого дня в щасті й горі-журбі

Юрби ходять сюди поклонятись тобі!

Аве!

А між тими, що йдуть, між твоїми людьми,

В дні важкі і сумні йдем до тебе і ми!

Аве!

Зглянься, мати, на нас, перед нами іди,

Там де божий престол, ти веди нас туди!

Аве!

О царице небес, поможи нам усім

Так, як мати свята рідним дітям своїм!

Аве!

У Туровій-Вольській було багато сортирів, і всюди в них валялися папірці з «Лурдською піснею».

Капрал Нахтігаль з-під Кашперських гір роздобув у переляканого єврея пляшку горілки, зібрав кількох товаришів, і вони почали співати німецький текст «Лурдської пісні» без рефрену «Аве» на мотив пісні «Принц Євгеній».

Дорога зробилась дуже поганою, і передовий загін, який повинен був забезпечити нічліг для одинадцятої роти, тільки поночі потрапив у лісочок біля річки. Цей лісочок мав привести їх до Лісковець.

Балоунові вперше в житті доводилося йти невідомо куди. Все: і темрява, і те, що їх послали вперед шукати квартири, — здавалося йому надзвичайно таємничим; раптом у нього з’явилась підозра, що це не випадково.

— Хлопці, — тихо зойкнув він, спотикаючись на стежці, що звивалась уздовж річки. — Вони нас принесли в жертву.

— Як-то? — теж стиха визвірився на нього Швейк.

— Хлопці, не кричіть так, — благальним голосом просив Балоун. — В мене аж мороз поза шкірою бігає. Я відчуваю, вони нас почують і зараз же почнуть стріляти, Я це знаю. Вони нас послали вперед, щоб ми перевірили, чи немає поблизу ворога, а коли почують стрілянину, то одразу ж дізнаються, що далі йти не можна. Ми, хлопці, фольпатруль[323], як мене вчив капрал Терна.

— То йди попереду, — сказав Швейк. — Ми підемо за тобою, а ти захищай нас своїм тілом, якщо вже вродився таким велетнем. А коли тебе підстрелять, ти нас повідомиш, щоб ми вчасно могли залягти. Ну й вояк же з тебе, кулі боїться. Кожен солдат повинен з цього тільки радіти, бо кожен солдат мусить знати: чим більше куль ворог вистріляє, тим менше в нього залишиться. Кожний постріл, спрямований ворожим солдатом проти тебе, зменшує його боєспроможність. До того ж, стріляючи в тебе, він дуже радіє, бо принаймні не мусить і далі тягати на собі патрони, йому і бігти легше,

Балоун тяжко зітхнув:

— Але ж у мене вдома господарство.

— Начхай на нього, — порадив Швейк. — Ліпше віддай життя за найяснішого цісаря. Та невже тебе цього не вчили на військовій службі?

— Там про це лише згадували, — відповів дурний Балоун. — Вони мене тільки ганяли по учбовому плацу, а потім я вже ніколи ні про що таке не чув, бо зробився денщиком… Якби той найясніший цісар нас краще годував…

— Ну й проклятуща ж ти ненажерлива свиня! Вояків перед боєм узагалі не слід годувати. Це нам багато років тому пояснював у школі капітан Унтергріц. Той нам завжди казав: «Кляті чортяки, якби коли-небудь вибухнула війна і справа дійшла до бою, то боронь вас боже перед боєм наїдатися. Хто наїсться і дістане кулю в живіт, тому амінь, бо вся каша і хліб після такого поранення вилізуть з кишок, і в солдата зараз же гангрена. А коли шлунок порожній, то така рана в живіт — дурниця. Так, немовби тебе оса вжалила, просто приємно».

— Я швидко все перетравлюю, — заспокоїв товаришів Балоун. — У мене в шлунку ніколи нічого не залишається. Я, братику, зжеру, бувало, цілу миску кнедлів із свинячою печенею та капустою, а за півгодини більше трьох ложок з мене не вийде. Решта в мені розсмоктується. Інший, наприклад, скажімо, з’їсть лисички, а вони вийдуть з нього такими, як були, тільки сполоснути їх і знову можна подавати з кислою підливою. А в мене — навпаки. Нажеруся лисичок — інший би від цього луснув, а я викладу потім лише трохи жовтенької кашки, немов дитинка наробила, решта в мене піде. В мені, брате, — довірчо зізнався Балоун Швейкові, — розпускаються риб’ячі кості й сливові кісточки. Якось я навмисно підрахував. З’їв я сімдесят сливових кнедлів з кісточками, а коли підперло, пішов я за стодолу, а потім розгорнув ці кісточки трісочкою, відклав убік і підрахував. Із сімдесяти кісточок в мені розпустилося більше половини. З Балоунових уст злетіло тихе і довге зітхання:

— Моя стара робила сливові кнедлі з картопляного тіста, а до нього додавала трохи сиру, щоб було поживніше. Вона більше любила кнедлики, посипані маком, ніж сиром, а я навпаки, через це одного разу надавав їй ляпасів… не вмів я цінувати свого родинного щастя.

Балоун зупинився, поплямкав, облизався і сказав сумно та ніжно:

— Знаєш, друзяко, тепер, коли немає ніяких кнедлів, мені здається, що все ж моя жінка правду казала: вони з маком таки ліпші. Тоді мені завжди здавалося, нібито мак застрявав між зубами, а тепер я думаю: аби було чому застрявати… Моя жінка зазнала зі мною дуже бабато лиха. Скільки вона, бідолаха, наплакалася, коли я вимагав, щоб вона до ліверних ковбас клала більше майорану, тоді ніколи не обходилося без ляпаса. Одного разу вона не хотіла різати на вечерю індика, мовляв, вистачить з мене й півня. Я її, бідну, так оперіщив, що аж два дні пролежала. Ох, приятелю, — схлипнув Балоун, — якби тепер ліверної ковбаси, хай уже без майорану, і півника… Ти любиш підливу з кропу? Який я, бувало, зчиняв галас через неї. А сьогодні пив би її, як каву.

Балоун поволі забував про уявну небезпеку і в нічній тиші, спускаючись униз до Лісковця, увесь час зворушено розповідав про те, чого він раніше не шанував, а тепер їв би, аж очі б плакали.

За ними йшли телефоніст Ходоунський і фельдфебєльрахівник Ванек.

Ходоунський пояснював Ванекові, що, на його думку, світова війна — ідіотизм. Найгірше в ній те, що, коли десь урветься телефонний провід, ти змушений уночі йти лагодити його, а ще гірше те, що тепер не так, як у давніх війнах, тоді не знали ніяких прожекторів, а сьогодні саме навпаки, коли ти лагодиш ті прокляті проводи, ворог зразу знаходить тебе прожектором і накриває вогнем усієї артилерії.

Внизу в селі, де мали розквартирувати роту, було темно, хоч в око стрель. Собаки так розгвалтувались, що примусили дозір зупинитись і подумати про те, як боротися від тих бестій.

— А може, повернемо назад? — пошепки