Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик

— В Алупці добувають мармур із зеленуватим відтінком. При поліруванні він казково гарний…

Але найбільше був вражений лікар Потоцьких:

— Місцевий клімат дозволяє лікувати безліч хвороб, навіть краще, ніж у далекій Італії!

Такі записи велися щодня. Час від часу граф Станіслав робив попередні економічні розрахунки того чи іншого виробництва або промислу.

Але улюбленим заняттям Потоцьких були щоденні поїздки верхи вздовж узбережжя. Від Сімеїза до Аю-Дага на низькорослих конях вони то наближалися до численних заток, що зрізали берег у цій скелястій місцевості, то по кам’янистих стежках заглиблювалися до лісу, щоб насолодитися густим запахом хвої, кипарису і трав, то спішувалися і сідали на березі на великий теплий камінь, опускали ноги у воду і весело відганяли хвилі, що набігали.

— Я щасливий, що зміг здійснити твою мрію і побувати в цих дивовижних місцях. Тепер мені зрозуміло, чому саме тут ти хотіла створити наш сімейний куточок для відпочинку. Я прийняв рішення і хочу, щоб ти схвалила його.

— Яке ж, Стасе?

— У Місхорі ми побудуємо невеликий будиночок і розіб’ємо парк. Це буде місце відпочинку нашої сім'ї та друзів. До того ж, наш лікар уже наполягає на обов’язковому відпочинку не менше двох місяців у цих благодатних сонячних краях. Землі Марсанди будуть очищені, там посадять виноградні лози з Франції, Італії та Іспанії. А найкраще вино, вироблене тут, я назву твоїм ім’ям, кохано! Ну і, нарешті, останнє. Тобі вирішувати, де, — в Сімеїзі або в Юрзуфі, — ми побудуємо кілька десятків затишних будинків, в яких найдостойніші люди нашої країни знайдуть не тільки відпочинок протягом року, а й медичні послуги, купання у морських хвилях, чарівну природу і задоволення від спілкування. І вже через кілька років буде дуже модним їхати відпочивати не до Італії і Провансу, а до Софіополя в Криму.

— А чому Софіополь, а не Станіслав? Так було б справедливіше.

— Ну, по-перше, Станіслав у України вже є, по-друге, Софі, це твоя ідея, до того ж «Софія» означає мудрість. Місто мудрості. Звучить гарно! Через два дні ми вирушаємо назад. На цей раз — сухопутним шляхом через Бахчисарай до Севастополя, де нас чекатиме наша яхта.

Софія охоче погодилася.

— Татари в Алупці порадили нам обов’язково подивитися на схід сонця на Ай-Петрі. Такої краси, стверджують вони, ми не побачимо ніде.

— Вирішено, — підхопив граф, — з вечора піднімемося на плато Ай-Петрі і всю ніч мріятимемо біля багаття.

Слуг відправили нагору заздалегідь для установки намету та приготування вечері. Софія із Станіславом узяли двох кремезних конячок і в супроводі провідника-татарина попрямували до вершини по звивистій дорозі. Підйом по гірському серпантину викликав у Софії захоплення: то ліворуч, то праворуч несподівано земля зникала (чорніла безодня) — це дорога робила крутий повороту протилежний бік або виникав живий тунель з вікових дерев, що зімкнули крони високо над головою мандрівників, або раптово з якоїсь скелі з криком злітав птах.

Плато Ай-Петрі зустріло гостей крижаним, як здалося Софії, і водночас надзвичайно чистим повітрям.

— Пані, — пояснив їй провідник, — температура тут усього на кілька градусів нижча, ніж унизу.

— А здається, що набагато більше, — Софія спішилася, і слуга відразу подав їй манто.

Узявшись за руки, Потоцькі підійшли до краю скелі. Внизу була прірва, а далі — нескінченне море, що з’єднувалося з небом.

— Якби у нас були крила, — мрійливо мовила Софія, — я б неодмінно вознеслася в цій красі. А ти?

— Крил, на жаль, немає. Але у мене на вершині завжди виникає бажання стрибнути вниз. Тому краще, кохано, відійдемо від гріха подалі.

Сутеніло. Недалеко від намету вже розвели кілька вогнищ, і Потоцькі попрямували туди. Біля одного слуги спорудили сидіння з підстилкою із сіна. Софія вмостилася у найзручнішому і вигукнула:

— Нітрохи не гірше, ніж у справжньому кріслі!

Станіслав укрив графиню заздалегідь підготовленим пледом. Кухар гер Бініх приніс на таці дві склянки гарячого червоного вина.

— Я додав трохи місцевих трав, від яких глінтвейн став іще смачнішим, — гордо повідомив він. — А тепер, ваші світлості, сідайте, як у театрі. У виставі, яку ви зараз побачите, в головній ролі ваш покірний слуга і його помічники — двоє талановитих кухарів-греків.

— І як називається вистава? — в один голос запитали Потоцькі.

— Це не вистава, це — опера, — засміявся німець, — причому грецька. Замість музики тут запахи, а замість вух — ніс. Емоційне напруження у вигляді слини наростає з кожною хвилиною, мозкові процеси активізуються, усе сильніше впливаючи на підсвідомість, а з першим шматочком покладеної до рота страви настає розрядка. І в першому, і в другому актах — баранчик у різних проявах.

— Ти швидше філософ, ніж кухар, — помітив граф Станіслав.

Бініх плеснув у долоні, і на рожні внесли тушку молодого баранчика, вже заправленого спеціями і готового для смаження над вугіллям.

— Поки баранчик смажитиметься (а це займе не менше чотирьох годин), ми починаємо готувати другу страву.

Тут же до багаття винесли тацю зі шматочками м’яса і почали насаджувати їх на рожен. Потім ці шматочки обгорнули чимось незрозумілим.

— Ця страва називається… — почав Бініх, але Софія перебила його.

— Дозвольте мені пояснити, пане Бініху, — вона повернулася до графа. — Ця давньогрецька страва називається «кокореці». Мій батько з друзями любив готувати її на Великдень. Ніжні нутрощі молодого баранчика запікаються на рожні в натуральній оболонці, точніше, вибачте, графе, — Софія хитро усміхнулася, — у добре промитих кишках баранчика.

— О графине, такі подробиці не бентежать мою дворянську душу, у нас в Україні в кишках готують багато страв. Це і домашня ковбаска, і кров’янка, і сальтисон.

Незабаром, як і обіцяв Бініх, неземні аромати заповнили всі думки присутніх, і їм залишалося тільки стежити за діями майстерних кухарів. Через годину подали кокореці, а дещо пізніше головну страву — смаженого баранчика з червоним вином. Наситившись, Станіслав та Софія під тріск палаючих дров і