Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик

— А знаєте, що для мене виявилося найважчим тут?

— Напевно, розібратися в паперах, бюджеті, схемах торгівлі і переміщення товарів? — напіввідповів-напівперепитав Потоцький.

— Скажу відверто: це було складно, але найбільші складнощі я відчув не в цьому, — усміхнувся Рішельє і запитально поглянув на графиню.

— Мені здається, найскладнішим було налагодити відносини з місцевим населенням. Я чула, тут зібрані вершки суспільства з різних країн світу.

— Навпаки, графине! Ці люди покидали свої насиджені місця в пошуках кращого життя, тому з радістю сприймають усі мої пропозиції щодо оновлення міста. А який тут дух свободи і взаємоповаги! Мені навіть не довелося нікого умовляти допомогти в будівництві нової лікарні. Скажіть, у якому місті світу будувалися одночасно і православний собор, і старообрядницька каплиця, і синагога, і католицький костел?

— Герцоге, ви так натхненно розповідаєте. Складається враження, що жодних проблем у вас немає.

— Крім однієї: тут дуже погано приживаються дерева. Кам’янистий ґрунт, посушливі вітри, відсутність дощу місяцями — біда наших зелених друзів. Це відчув на собі Фелікс Дерибас, брат засновника нашого міста, а тепер і я. Але ми перетворимо Одесу на квітучий оазис! Тому я дуже вдячний вам, графе і графине, за саджанці та особливо за ґрунт, які регулярно привозять. Більше того, я хочу сьогодні разом з вами посадити по деревцю, щоб ви знову і знову поверталися сюди.

— Залюбки, милий Армане, — усміхнулася йому у відповідь Софія.

Принесли саджанці каштанів з уманських розсадників, і Потоцькі з Рішельє посадили деревця в підготовлені лунки.

Герцог попрямував зустрічати інших гостей, серед яких були Любомирський, Чарторийський, Собаньський, Браницький. Після привітань усіх запросили до великого намету на обід.

Увійшовши, гості здивувалися, а потім розреготалися і заплескали в долоні: біля розкішно сервірованих столів замість стільців стояли мішки із пшеницею.

— Ну, ваше світлосте, уважив нас, дуже порадував, — голосно сміючись, сказав граф Браницький. — Тепер бачимо, що ми для тебе — бажані гості.

— Радий, що догодив вам, панове, від сьогодні процвітання Одеси багато в чому залежатиме і від ваших поставок, і від ваших комерційних угод.

Такий початок обіду сприяв розкутому спілкуванню за столом. Серед багатьох інших страв були подані страви із сімейних рецептів Рішельє: перепела а-ля Рішельє, буден Рішельє, годив від кухаря маршала Рішельє.

— Панове, пропоную всім вам не лише займатися комерцією в Одесі, а й побудувати тут свої будинки без усякої плати за землю за єдиної умови — якомога швидше, — звернувся до присутніх герцог.

— Ми обов’язково так і зробимо. Але мені здається, що розумніше зараз зайнятися будівництвом зерносховищ та інших складів, — долучився до розмови Станіслав Потоцький.

— Схвалюємо, — закивали головами великі землевласники. — Ми збираємося залишитися тут усерйоз і надовго.

Якось Потоцькі прогулювалися по набережній. У порту стояла яхта-красуня, на яку Софія одразу звернула увагу.

— Глянь, Стасе, яка чудова яхта! Які форми, яка грація!

— О, я чую мову дочки судновласника, — засміявся граф.

— Так, коли ми були дітьми, частенько приходили до порту помилуватися заморськими кораблями.

— Хочеш дізнатися про мій сюрприз, кохано?

— Звичайно!

— На цій яхті ми післязавтра вирушаємо до твого Криму.

— Ой! — вигукнула Софія. — Це справді сюрприз.

Через два дні Потоцькі стояли на палубі яхти і спостерігали, як спливає вдалину Одеса Дюка Рішельє. Море було спокійне, і лише ледь помітний вітерець надував вітрила яхти.

— Ти знаєш, mon bon ami, — задумливо промовила Софія, — багато років тому я так само прощалася з Константинополем, але тоді я була ще зовсім юною і не знала, що мене чекає попереду. А тепер я з коханою людиною, і мені однаково, куди пливти — аби разом з тобою.

Вечоріло… Софія накинула на плечі соболине манто. І хоча в повітрі панувало відносне затишшя, морська прохолода освіжала своїм диханням.

Графині зовсім не хотілося йти до каюти, вона наче боялася втратити ниточку, яка зв’язувала в цій подорожі Одесу з Кримом. Капітан наказав поставити на палубі два крісла і винести пледи. Софія та Станіслав затишно влаштувалися в кріслах, подумки проводжаючи світло дня, що повільно переходив у сутінки. Ось на небі з’явилася перша зірочка, ще зовсім бліда і невпевнена в тому, що її підтримають на небосхилі інші зірки. Місяць, витіснивши сонце, раптом зрозумів, що не може дати і малої частини денного світла, і закликав на допомогу зірки. І міріади виблискуючих зірок, що заповнили чорне небо, створили неповторну красу, яку можна спостерігати тільки вночі. Ніч на морі зовсім не схожа на ніч на суші. Світ здається ще нескінченнішим: місячна доріжка, зірки в небі й у воді, тихий шепіт хвиль перетворюють вас на піщинку в цьому неосяжному просторі. Погляд шукає хоча б якусь зачіпку для внутрішнього заспокоєння і не знаходить… Усюди тільки море.

Граф Станіслав узяв руку Софії і ніжно стиснув її. Зачарована дивовижним вечором, Софія заспівала своїм ніжним голосом грецьку пісню.

— Як гарно, — тихо вимовив Станіслав. — Серед тихого, заколисуючого плескоту хвиль твій голос проникає в саму душу.

— Спасибі, Стасе, ти як завжди перебільшуєш. Але мені дуже приємно.

— Я хочу відволікти тебе від романтики цього вечора і перейти до дещо практичніших питань. Колись в одному зі своїх листів ти пропонувала влаштувати в Криму невеликий райський куточок. Я не прошу тебе описувати всі тамтешні красоти (хочу побачити сам), але у мене питання: чи є в тебе якісь папери на право володіння?

— Питання дуже цікаве, Стасе. Князь Потьомкін свого часу виписав мені дарчі на право володіння Місхором і Марсандою. Але боюся, зараз ці папери не мають юридичної сили, бо ім'я ясновельможного забуте.

— Швидше за все, так воно і є. І все ж ми поборемося за ці землі або, врешті-решт, викупимо їх.

— А місця там справді дивовижні…

— Годі, люба, я мрію