Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик
— Гарно, — задумливо промовила графиня Софія. — А ти знаєш, Анатолію, я бачу в образі Прометея графа Станіслава. Всіх своїх дітей граф обожнює і в кожному хоче бачити особистість.
— У такому разі, графине (прошу не прийняти це як лестощі), ви для графа — Талія, яка вдихнула в нього друге життя після всіх неприємностей, уготованих долею.
— Ти так вважаєш? Просто мені дуже добре з графом, а йому зі мною. От і вся філософія.
Анатолій підійшов до рояля і торкнувся клавіш. Зазвучала повільна, дивно прониклива мелодія.
— А цей твір я привіз вам, — не відриваючись від рояля, мовив Федорко. — Бетховен назвав його Sonata Quasi una Fantasia.
Зачарована Софія, боячись «злякати» музику, зробила знак грати далі…
Анатолій зняв руки з клавіатури, і ще якийсь час у залі стояла тиша. Софія намагалася зрозуміти почуття, що охопили її. Напевно, простіше за все було б зааплодували або навіть вигукнути що-небудь банальне, прийняте в театрі, але графиня мовчала, прислухаючись до останніх музичних звуків, що ніби зависли в повітрі. Вона була впевнена, що Станіслав дуже тонко оцінить цю сонату в її виконанні. Більш того, жіноче чуття підказувало, що ніжна, романтична душа чоловіка чекає саме такого фіналу у величезній черзі привітань, подарунків та інших атрибутів його ювілею.
— Анатолію, — Софія намагалася стримати хвилювання, — ви (несподівано для музиканта вона перейшла на «ви») не просто впоралися зі своїм завданням, — ви володієте величезним даром музичного втілення прекрасних людських стосунків, званих коханням.
— Ваша світлосте! — капельмейстер опустився на коліно і припав до руки Софії. — Для такої жінки, як ви, і для графа хочеться зробити неможливе. До речі, я запросив на виставу трьох солістів з Відня. Вони очікують тільки мого листа. І якщо на те буде ваша воля, я готовий його надіслати.
— О звичайно! Ніяких заперечень, будь-яка сума, що вони запросять, негайно буде виплачена.
Графиня ще довго обмірковувала, де ставити балет — у театрі чи в павільйоні на острові за палацом. Другий варіант здавався їй романтичнішим і оригінальнішим: теплий вітерець, віддзеркалення вогнів і зірок у воді ставка, можливість використання човнів або плотів — усе це сприяло б особливому сприйняттю музики і танців.
Ідея була не нова, подібний театр Софія бачила у гетьмана великого литовського Михайла Казимира Огінського в Слонімі. «Плавучий театр» на баржах гетьман влаштовував улітку на каналі біля палацу.
І все ж переміг затишок театру, і в цьому графиню переконав Анатолій Федорко.
Свята тривали кілька днів. «Вівати», бали, феєрверки, полювання, вино і шампанське рікою…
Граф Станіслав був просто щасливий. Щасливий, що приїхали всі діти, хто з чоловіками, хто з дружинами. Щасливий, що приїхали родичі, друзі.
З роками ми стаємо сентиментальні і хочемо отримати від своїх близьких хоч трохи уваги у відповідь на вкладену в них нашу любов, турботу.
У день народження у Станіслава було передчуття, що має статися щось дуже приємне і несподіване. Упевненості в цьому надавали і погляди Софії — ті жіночі погляди, які говорять часом більше, ніж слова.
Після святкового обіду гостей запросили до театру. Граф Станіслав очікував почути легку музику і побачити веселенький балет. Але перші звуки увертюри змусили його налаштуватися на серйозний лад. Слідом за графом затихли і глядачі, вражені тим, що чують щось нове, незвичайне. Софія крадькома поглянула на чоловіка — він був поглинений тим, що відбувається на сцені.
Актори старалися з усіх сил. Пантомімічні, незграбні рухи творінь Прометея, які були статуями на початку вистави, перетворилися на життєрадісні пасажі й енергійно-польотні соло подяки.
З останніми звуками музики зал вибухнув громом оплесків!
— Стасе, це ще не все, — Софія загадково усміхнулася і зробила знак Анатолію.
За мить на сцені з’явився рояль. Не відпускаючи руки свого коханого, Софія підійшла до роялю, сіла за інструмент, а Станіслава посадила поруч.
— Я спеціально посадила тебе ближче, тому що цю музику потрібно слухати вдвох, відчуваючи подих одне одного. У ній я почула і кохання, і ніжність, і пристрасть, і тугу — все, що відчувають люблячі серця.
— Це було неперевершено! — вигукнув щасливий Станіслав, коли Софія закінчила виконувати сонату, яку в майбутньому назвуть Місячною.
Гостей чекав барвистий феєрверк на воді, а наші герої тихенько усамітнилися.
— Я не хочу здатися дещо дурненьким, хоча кохання робить чоловіка саме таким, — мовив Станіслав, цілуючи руки Софії. — Але сьогодні я в черговий раз переконався, що кохання існує. І чим довше ми разом, тим більше я захоплююся тобою, мила Софі. Ми обоє кинули виклик долі, і вона повернула нам усе сповна. Я не знаю, що ти знайшла в мені, але ти для мене — втілення добра, ласки, розуміння, хтивості. Звичайно, всі літа прекрасні, всі люди повинні пережити свої любовні пригоди, випробувати невідомі їм досі почуття фізичної і духовної близькості, але тільки в зрілості можна зрозуміти поезію і гармонію життя повною мірою.
Граф простягнув обидві руки до Софії, обняв її за талію, їхні губи злилися. Грекиня обвила його голову обома руками, ніби боячись, що ця прекрасна мить може закінчитися.
У цей момент вікно спальні освітилося спалахами святкового феєрверку, влаштованого Метцелем на ставку за палацом. Софія та Станіслав підійшли до вікна: ракети, злітаючи вгору, здавалося, намагалися виліпити в небесах кожна свою фантазію, спалахували на мить іскристими акварелями, а потім, падаючи в мертвенно-бліду воду озера, висвітлюючи водоспади і статуї, створюючи немислиму гру світла і тіней, швидко згасали.
— Цей феєрверк для тебе, Стасе! Сьогодні все для тебе, коханий!
