Ось відкрита долоня - Галина Костянтинівна Вдовіченко
Для чого він це зробив? Альбом потрапив йому під руку, а винести щось було треба – свій дитячий альбом чи випускний Наталчин… Хтось від нього вимагав: зроби це, зроби! Неможливо було звільнитися від цього диктату. Виніс свій, гублячи фотографії, розчавивши на асфальті маленьку синю фішку, ту, що була поміж шахів його дитинства.
До Наталчиного випускного альбому черга теж дійшла. І до колекції перегонових машинок малого (маленьких, кожна завбільшки з сірникову коробку). Син гірко плакав за ними, Наталка зазирала під ліжко, шукаючи їх там. Вона не могла повірити…
– Я втрачаю здоровий глузд, – сказала йому. – У мене просто їде дах. Уже нічого не можу знайти.
Він скривився. Цікаво, як би вона відреагувала, якби знала, скільки насправді всього втрачено.
У неї теж пішли перепади в настрої. Мовчала. Образившись, не розмовляла, тоді гаряче бралася вмовляти: «Ходімо до психотерапевта, він хороший фахівець, його всі хвалять, він допоможе в нашій біді». Він вибухав: «Ти що, обговорюєш мене зі своїми товаришками-квочками, питаєшся їхніх порад? Чи гроші не маєш куди подіти? Це ж шарлатани, їм лишень би бабки зняти!» «Тоді що?» – не вгавала вона. «Нічого!» Ні-чо-го! Він сам дасть собі раду. Зупинить це все раз і назавжди. «Ну то зупини», – благала вона. «Добре, – несподівано погоджувався він. – Крапка. Усе. Сказав, усе!»
І йшов із хати з дідовим портретом під пахвою. Чорно-біле фото, підмальоване зеленим та рожевим, у цупкій пожовклій рамці-паспарту з картону.
«Нам», «у нашій біді»! До чого тут вона? Це його благородна пристрасть, його душевна рана, а їй не зрозуміти, як не зрозуміти всім заземленим, ницим та обмеженим людям.
Він так і сказав їй, повернувшись додому, тобто викричав в обличчя:
– Ти обмежена, і життя твоє примітивне, сміттєзбирачко нещасна. Ти ховаєшся за муром речей, ти без них ніщо, а такого, як я, усе це дрантя тягне донизу!
– Що ти верзеш? – вона провадила своє. – Позбавляйся свого! Не рухай того, що тобі не належить! Зі своїм життям роби, що хочеш, а наше не рухай.
Вона зробилася скорботно-агресивною, дві зморшки залягли між бровами, а може, він не помічав їх раніше. Коли він ішов, ставала на порозі, змушувала вивертати кишені. Він грав вар’ята, хитрував та брехав. Хоча іноді щиро прагнув зупинитися, покласти цьому край. А вже не міг. Його мучило щось, особливо зранку, скручувало, стискало жорсткою пружиною.
– Гаразд! – сказав він, учергове прийшовши до тями. – Гаразд! Ми йдемо в місто, – і побачив переляк на обличчях дружини й малого. – Разом ідемо в місто. Ти сама казала, ми нікуди не ходимо. То йдемо. Туди, де гойдалки, морозиво…
– …і кульки! – підтримав малий. – Великі повітряні кульки!
Вони повернулися майже щасливі. Майже щасливі, бо навіть у парку, коли спостерігали за малим (той пролітав над батьками в кріселку на ланцюгах), погляд його раптом робився порожнім. Він раз у раз занурювався у свої думки, доводилося смикати його за руку. Виринав із глибин своєї самотності, починав усміхатися, переконуючи себе, Наталку, малого: усе гаразд, усе, як було колись, нема підстав для хвилювання.
Вона погодилася на тижневе відрядження. Після того погодилася, як психолог сказала їй:
– Виженіть його або йдіть самі геть, бодай на певний час. Залишіть його, сам-один він матиме більше шансів усвідомити свій стан і прийти до тями. Не треба йому більше допомагати, він, мабуть, із тих, кому варто опуститися на самісіньке дно своєї залежності, ось тоді він може відштовхнутися й піти вгору…
– Може?.. – обережно перепитала. – А якщо ні?
– А може й не відштовхнутися, – була відповідь. – Іноді такої альтернативи вже не виникає, бо відбулися незворотні зміни в особистості.
Після від’їзду дружини – малого вона завезла до мами – у кімнаті зробилося тихо, як ніколи. Він засмикнув фіранки і довго слухав цю тишу, вона, проте, була неповною – десь на верхньому поверсі скавчав пес, ходив ліфт за стіною, за вікном зупинилася машина з веселою музикою в салоні. Прислухався, чи не видобуде ще якихось звуків, а тоді підвівся й викликав перевізників з благодійної організації, дізнавшися номер телефону в довідковій службі.
– Меблі потрібні?.. У гарному стані. Ліжка, доросле й дитяче, шафа, стіл… Самі, зрештою, побачите. Приїжджайте, забирайте.
До кінця тижня він вже ледве пересувався кімнатою – хворі очі, коричневе обличчя, зігнутий, як старий дід. Виходив ненадовго, на півгодини, не більше, повертався, волочачи ноги. «Щось ви виглядаєте не дуже… – зупинила його двірничка. – Захворіли?.. А де ваші?..» Він махнув рукою, показав на горло: хворію.
Кімната лякала його тепер, спустошена, лунка й холодна. Чомусь тут робилося дедалі холодніше. Ніби речі віддавали їй своє тепло, коли були ще тут, зігрівали собою повітря. Порожні книжкові полиці біліли кістяком гігантської рибини, викинутої на берег. Висушений сонцем, просолений морською ропою, перенісший бурю.
Приходила мама, налякана тим, що його телефон не відповідає. Дзвонила в двері:
– Синочку, відчини! Це я, синку!
Не відчинив. Написав есемеску: «Повернуся – подзвоню сам». Мовляв, заклопотаний, поїхав у справах, не знати, коли буду.
Дев’ятого дня Наталка стала на порозі як вкопана. Але ніби й не здивувалася, як ніби чекала, що побачить порожню кімнату.
Він кинувся до неї, притиснув до грудей. Вона обхопила його руками.
– Я вудки свої виніс, – прошепотів їй у шию.
– Що? – перепитала вона.
– Я своїх вудок позбувся! – голосніше повторив він. І розреготався. Сміх пішов луною вгору, відбився від стелі, від стін. – Узяв! свої улюблені вудки!.. і виніс їх у двір!
Він не зміг говорити далі, захлинувся, реготав як скажений, до сліз. Перед очима стояла картина: він залишає своє багатство, притуливши до стіни бойлерної, і йде, не озираючись, але не встигає ступити й кількох кроків, як повертає голову на шум позаду себе і бачить, як два бомжі тягнуть вудлища кожен до себе. Він пришвидшує ходу, зривається на біг, геть звідси, геть, а все одно чує за спиною хруст зламаної вудки та вигук: от собака! ні собі, ні людям!
Наталка мовчки дивиться в темне обличчя із запалими щоками, у дикі страшні очі. Чоловіка струшує регіт, він не може зупинитися. Нарешті переходить на стогін-виття, а тоді лише мовчки розхитується.
– Ну що мені робити? – нарешті каже жінка, у її голосі жодної барви. – Скажи, що мені зробити?..
