Ось відкрита долоня - Галина Костянтинівна Вдовіченко

Однак молодик легковажно повторив:

– Війна? Яка війна?

– Перша світова… Чотирнадцятий рік.

– Е, пане, до чотирнадцятого року ще треба дожити. А ви як хочете почути про майбутнє – онде папуга на патичку. Ідіть туди, вам пташка витягне папірчик із передбаченням, дізнаєтеся, що буде. Запитайте в нього, папуга все знає.

Рука дівчини давно вислизнула в Марка з-під руки. Капелюшок збився набакир. Дівчина забула, що поспішала. Марко кивнув їй, прощаючись, поплентався назад, на площу Ринок, до брами, з якої вийшов на площу. Вони всі дурили його. Для чого? Він зараз повернеться туди, звідки прийшов. Там усе мало бути, як годину тому, ось ключі в нього в кишені, мають бути й двері до них. Він зайде в браму, він повернеться у свій час.

Дівчина дивилася йому вслід. Він побачив це, озирнувшися, підніс руку: бувайте!

Двері з рипінням подалися під його долонею, він зайшов у браму, обережно рухаючись у прохолодних напівтемних сінях, він забув, чи є тут сходки. Шукав – десь тут був портал із готичним обрамленням. Побачив його, він був замурований багато років тому, цей портал, і розписаний графіті вже не перший рік. Саме звідси Марко виходив на площу, але тут були тоді білі двері.

Чимшвидше в помешкання – таким було єдине бажання, чимшвидше туди, на канапу з кінського волосу. Прийти до тями. Випити, чорт забирай, кави. Лише в помешканні, зачинивши двері, Марко перевів дух, він тільки тепер відчув, як калатає серце. На мобілці була повна зона, він зрадів, побачивши це, набрав останній із вхідних номерів, йому дзвонили кілька годин тому.

– Алло! – бадьоро відповів жіночий голос. – Раді вас вітати! Стоматологічна клініка! Нагадуємо, ви записані завтра на прийом…

– Завтра? – перепитав Марко. – Яке в нас завтра число?

Реєстраторка відповіла.

– А рік який? – підпустив безпечно-жартівливу нотку Марко.

Жінка незворушно й слухняно дала відповідь.

– Буду! – весело пообіцяв Марко.

У світ поверталася гармонія. Марко був у своєму часі.

Він замовив по телефону, по дбайливо залишеному колегами номеру, велику піцу «Діабло», ще й пиво, запитавши, скільки замовлення коштуватиме. Усе гаразд, ціна й гроші були ті самі, що й зранку.

Від пива та гострого смаку піци його розморило. Приліг на кілька хвилин, коли прокинувся, був вечір – і вийшов у місто… Зовсім в інше місто. У те саме, що існувало з ним в одному часі. Марко навіть трохи пошкодував, бо тепер уже міг собі це дозволити – шкодувати за втраченими можливостями. Якби на площі Ринок і далі вирував тринадцятий рік, той, що сто років тому, то Марко пішов би зараз туди, куди не варто було зазирати, – у підозрілий шинок, де можна дістати по пиці, або запхав би носа в напівпідвал чи на піддашшя, де з настанням сутінок починається зовсім інше, приховане й небезпечне життя середмістя.

Площа Ринок була тепер геть іншою. Там уже не бавились у ті історичні перевтілення, у прогулянки машиною часу. Марко затримався в місті до ночі, побачив дещо з того, що радили побачити знавці, він скуштував те, що варто було скуштувати, і все було відповідно до очікуваннь. Навіть дощ на відкритій терасі ресторану і полиски на бруківці. Ну як у Львові, справді, без дощу?

Через два роки, у липні, Марко приїхав додому з-під міста Щастя. По ротації повернувся. Стягнув запилюжений, просякнутий потом та брудом камуфляж, скинув збиті берці. Дістав речі, які носив «на гражданці», вони наче стали більшими, наче з іншої людини. Так воно й було насправді, він повернувся іншим.

Світлана весь час була поруч, зазирала в очі, щось розповідала, якісь кумедні історії, і не ставила зайвих запитань. Він нічого й не міг би з себе видушити. Коли він йшов знайомими вулицями, бачив людей, чув їхні розмови, йому здавалося, що потрапив у якийсь інший, паралельний світ, в іншу реальність, в інший час.

У кишені вітрівки, у якій колись – це було немов сто років тому – їздив до Львова, він знайшов старий тролейбусний талон, рекламний флаєр і складений папір. Це була записка, він розгорнув її, безтямно втупився в літери та цифри. Незнайомим почерком було написано: «Війна 2014».

Марко лише в першу секунду здивувався, а тоді майже відразу й згадав ту дивну пригоду у Львові, той чудернацький, надто реалістичний сон, бо так йому було безпечніше – пам’ятати, як сон, ту фантасмагорію, кінець усіх часів, накладання епох одна на другу, зсув, віддзеркалення та повтор. А тепер він тримав на долоні записку від тої дівчини – бо від кого ж? – від тої дівчини у капелюшку з живими квітами. Дівчини з минулого і з майбутнього водночас. Вона намагалася його попередити про події, що насувалися. Але що б він міг зробити, якби вчасно знайшов цей папірець? Як міг вплинути на майбутнє?

Йому залишалося тепер звикнути до свого теперішнього життя. А те, що з ним сталося на Сході, на війні, що він бачив і чув, було часом таким неймовірним, таким нереальним, що іноді видавалося: вихід один – замкнути його в далекій внутрішній кімнаті й загубити ключі.

Невинний жарт. Ось як виглядала тепер та вистава, що влаштував йому Львів у липні позаминулого року. Як наче бачиш у вікні сонячний день, жодної хмарки на небі, виходиш впевнений, що так воно і є, – і потрапляєш під зливу. І думаєш, відчуваючи холодні струмені на обличчі, злизуючи їх язиком і заплющивши очі: «Це ж усе насправді?» Вода ж не може бути несправжньою, вона або є, або її немає.

Залежність

Заґратоване вікно на першому поверсі, давно не мите. Підвіконня, загиджене голубами. Між шибами погойдується брудне павутиння; звідкись війне протягом – напинаються сірі вітрила, потріпочуть, опадуть, а тоді знову надимаються. Тіні від вуличного ліхтаря гуляють темною кімнатою за склом, наповнюють простір безтілесними блукальцями.

Це тоскне вікно тримало його увагу, не відпускало погляду.

Сидів на краю дитячої пісочниці, у темряві, посеред безлюдного двору, сам-один, ковзав поглядом по шибках їхньої багатоповерхівки-«колодязя». На кожній стороні подвір’я (він дослідив це з ретельністю науковця) ще донедавна теплих вікон було більше, а тепер, так виглядало, холодних вікон помітно прибуло. Відтоді, як вперше задивився в те вікно, за ґратами з потрісканою фарбою, відтоді, як