Ось відкрита долоня - Галина Костянтинівна Вдовіченко

Вона стиснула губи, потерла їх пальцями.

«Зараз будуть сльози, будуть плачі», – подумав він роздратовано, але ні, вона не заплакала. Наблизилася до вікна, обережно розсунула фіранки.

Порожнє підвіконня. Там, де стояли вазони, – крихітна засохла квітка.

Кілька хвилин вона мовчки шукала валізу, не знайшла. Розіпхала, гублячи дрібні лашки, свої та малого речі по пакетах із назвою продуктового супермаркету, тоді озирнулася з порога. Втомлено, байдуже.

– Я знаю, що мені робити. І ти роби зі своїм життям, що хочеш.

Друзі десь були, не зникли ж вони з білого світу, десь існували. Але він не відчував більше їхньої присутності, ніби перекреслив усе, що було, позбувшися спільних фотографій, улюблених компакт-дисків, вудок, із якими сиділи колись на березі ставка, казанка, у якому варили юшку на вогнищі. Тепер після коротких зустрічей залишалася гіркота й та сама спустошеність, що чигала на нього вдома. Друзі вже не потребували його, як раніше. Навіть Сашко щоразу наче чекав, коли можна буде нарешті сказати: бувай, старий! Не пропадай!

Усі відвернулися від нього.

Він розмірковував: ще не вечір, дійду до краю – тоді повернуся. Пройду весь цей шлях. Коли не залишиться більше нічого, я зупинюся, бо ж не буде вже що виносити, і тоді ця зараза відступить. Але наразі вона не відступала, крутила ним, викручувала, в’язала вузлом.

Прокинувся від страшних звуків. Здається, він стогнав, казав комусь: от бісова скотина!

Сам у порожній кімнаті.

Тут вже майже нічого не залишилося.

А воно й далі не попускало. Мабуть, матрац, горня і ніж теж входили в той загальний рахунок, виставлений йому не знати ким, не знати навіщо. Що за кара! Залишалися стелажі, вікно, побілка. Зроблені на совість стелажі міцно трималися стіни. Якби зберіг сокиру – порубав би їх зараз на тріски. Але сокири не було, а гострий мисливський ніж лише понівечив полиці, не завдавши їм особливої шкоди. Міцні зробив, надійні. Зараз би так не зміг. Зараз він багато чого б не зміг. Ніби не речі повиносив, а себе розкидав, розгубив по частинках. Свою силу, можливості, емоції, прив’язаності, усе своє життя знищив дощенту й виніс на смітник.

Однак виходило, що виніс не все.

І він узявся за те, що було в голові, що трималося в пам’яті, що нагадувало про себе секундною млістю. Ішов тепер десь неподалік, щоб нашвидкуруч щось перехопити, байдуже що, аби голод притлумити, перебивався випадковими заробітками: гей ти, піднеси-занеси. Йому не треба було багато, йому майже нічого не було потрібно. Тільки б викреслити якийсь спогад, обірвати якусь щемливу ноту, що бриніла, заплутавшись у натягнутих струнах на рівні серця.

Він згадав той далекий день, коли усвідомив: я – це я, а навколо – світ, у який я прийшов. Той день, коли він малим тьопав битою стежкою, теплою пилюкою й дивився на мерехтливе в променях сонця листя над головою, а тоді собі під ноги, де рухалося мереживо світла й тіні. Скільки йому було тоді? Років три, мабуть. Геть цей день з голови! Геть із серця!

Жартівливе вітання, яке вони придумали з Сашком у п’ятому класі, зберегли дотепер, але досить, усе! Досить, і більше не треба, бо який це друг.

Далі. Об’єктом і предметом соціологічних досліджень є суспільство та його закономірності в їхніх конкретних виявах. Вони відтворюють соціальну дійсність у єдності необхідного та випадкового. І якого дідька все це пам’ятати, коли воно вже не знадобиться. Залишити все Оленці та колишнім колегам, трудоголікам-кар’єристам, нехай – ха-ха! – вправляються.

Геть.

Ет, який спогад… «Тату, на!» – малий тягне руки до нього. Малечою мовою це означало: бери мене, тату, на руки. «Тату, на!» Син кумедно намагався видертися вгору, чіплявся за штани, не чекав допомоги. Ні, з цим розберемося згодом. Це ще болить.

На сьогодні досить.

Обвів кімнату поглядом, зупинився на вікні. Як він раніше не помічав? Куди він дивився? Кинувся притьмом, виліз на підвіконня, потягнув на себе край фіранки – і за три сильні (звідки й сили узялися), за три відчайдушні смикання зірвав горішню віконну конструкцію, скинув жужмом додолу, зістрибнув, згріб в оберемок – поніс до смітника.

«Винос мозку!» – вдарило по очах.

«Винос мозку!»

На придорожньому рекламному щиті ще вчора цього не було. Він відразу побачив цей слоган на протилежній стороні вулиці. Рвані літери: «Винос мозку!» Реклама нічного клубу, чи якогось енергетичного напою, чи ще якоїсь гидоти. Не суттєво, чого саме. Бо ці два слова призначались особисто для нього. Винос мозку, дідько його забирай! Чогось аж дух запирає…

У прочинену кватирку дме нічний вітер. Щось дрібне прохолодне торкається чола. Дощ. Звичайна нічна мжичка. Підвестися нема сил і ворухнутися не виходить. Можна лише відчувати освіжаючу сіянку, вона летить у порожню кімнату через прочинену кватирку, вже вся щока волога. Відчуття вторгнення, проникнення на твою територію, додавання у твоє життя чогось дрібного, випадкового… І водночас суттєвого. Усього лише дощу. Приємний тихій відхід, непомітне згасання під шамотіння дощових крапель.

Заплив у темряву…

Прокинувся від лялькового вигуку: «Кєш-ша кушать».

Малий дивиться мультфільм? Малий?! Повернувся?!

Ні, це не мультфільм: у розчахнутій кватирці походжає папужка. Цікаві чорні очка, кумедний дзьоб.

– Кєша! Кушать! – вимагає примара й впурхує до кімнати.

Шукає щось на підвіконні, дуже завзято шукає. У нього жовта голова, зелене черевце, рябі крила й довгий хвіст. Дивиться риб’ячими очиськами й вимагає:

– Кушшать! Кушшать! – і без жодної паузи переходить на польську: – Кохам че! Кохам че!

Поліглот, дідько його забирай.

– Пішов, – в’яло озивається чоловік, йому ледве вдається підвести голову від матраца. – Пішов звідси. Чуєш?.. Давай звідси, давай, давай! Тут нема що їсти. Кушать – нєт! Понімаєш?

У відповідь нахабний птах перекривляє чиєсь хихотіння:

– Ші-ші-ші-ші! – сміється папужка. Йому добре даються шиплячі звуки.

Ні, ця сцена, цей діалог зовсім з іншої історії, хтось усе переплутав, запустивши у кватирку папугу. У цій кімнаті наближається фінал життєвої драми, а дрібна круглоголова пташка намагається перетворити все на комедію.

Геть! Геть звідси! Спроби впіймати знахабнілого зайду нічого не дають, той шугає під стелею, гублячи на підлогу кольорове пір’я, і нарешті сідає просто в раковину. Він хоче води.

– Звідки ти взявся на мою голову…

Може, його хтось шукає? Під вікном нікого. На лавці теж. А біля неї, згадав, є пластмасова мисочка для котів. Підводься. Йди.

Ледве дотягнув себе до дверей, ледве вишпортався надвір. Через десять хвилин папужка комічно напувався з помитого котячого посуду.

А через чверть години господар, сам собі дивуючися, ледве совав