Записки Кирпатого Мефістофеля - Володимир Кирилович Винниченко
— Якове Василевичу!
Занадто хапливо обертаюсь, занадто здивовано і ввічливо здоровкаюсь. Ага, от маєш: і бачив тебе, і знав, що на мене ждала, а от хочу, щоб ти перша підійшла, — і підійшла.
Від хвилювання й замішання вона для чогось іде на другий бік вулиці, машинально лякаючись трамваїв та візників. Я йду за нею, посміхаючись.
Там вона трохи опановує собою.
— Мені треба сюди… Я повинна… Дуже рада, що зустріла тебе… Це до речі…
ЇЇ ніс і підборіддя неначе загострились і зблідли за цей час, що ми не бачились. Ніздрі сьогодні не рожеві, а жовтяві і схвильовано поширяються. Вся вона якась чужа мені, викликає легкий жаль.
— Я хотіла тебе про дещо спитати, — бігаючи очима й лякаючись того, що скаже, каже вона, силуючись одначе бути холодною й недбалою.
— Будь ласка, Соню. До твоїх послуг!
— Ти маєш час?
— Скільки хочеш. Завсіди радий…
Цікаво, дуже цікаво, що вона хоче спитати.
— Ти скажеш мені правду?
— Неодмінно.
— Добре. Дякую.
Вона вдає, що не помічає моєї посмішки та легкого тону, який не відповідає її настроєві. Цим вона немов зобов'язує мене бути дійсно правдивим.
— Скажи: вчора в тебе був Дмитро?
— Був.
— Про віщо ви з ним балакали?
— Гм! Про ріжні речі. Я не знаю, чи я маю право казати?
Вона похиляє голову й деякий час мовчить. Потім сухо, відривчасто кидає:
— Ти, здається, виїжджаєш у Крим?
— Так, мабуть.
Вона ще трохи мовчить. Далі, все таксамо, немов вириваючи з себе слова:
— Так не скажеш про розмову?
— Я не маю уповажнення, Соню.
— Бувай!
І, не хитнувши навіть головою, не подивившись на мене, хутко йде вперед. По її спині й по капелюсі я почуваю, що вона зараз або в істериці закричить, або повернеться, підбіжить до мене й почне бити мене парасолем. Вона завертає за ріг і зникає.
— — — —
А в кабінеті в себе знову застаю Сосницького. Але не самого, а з Андрійком. Андрійко кидається до мене, висне на шиї, обіймає мене ніжками, сміється, закидає все тіло назад, — він щиро радий, що бачиться зо мною. Мами немає, і він почуває, що може дати собі волю. Біля вікна спиною до світла стоїть Сосницький і, злегка згорбившись, дивиться на нас. Погляд його видається мені тяжким, з усміхом і стражданням.
— Дядю Яша, дядю Яша! Покажи мені фотографії маленьких злочинців. Ти обіцяв, дядю Яша, пам'ятаєш?
А може, то їх піджидала на вулиці Соня? Чи знала вона, що вони в мене? На віщо вони тут?
Я показую фотографії маленьких злочинців, держу на колінах Андрійка і в павзах кажу декілька слів Сосницькому. Він одповідає помалу, глухо і теж, як мені вчувається, з насмішкою і стражданням. Маленьке тільце, рухливе, непосидливе, тепле, гнучке, в'ється на моїх колінах, б'є мене підборами по ногах, скрикує, термосить.
Вони гуляли собі й ненароком зайшли спочити трошки, привітатись і додомочку.
Мені ввижається, що Сосницький придивляється до нас, зрівнює, перевіряє. Може, цього нічого нема, але мені хочеться сісти так, щоб він не міг бачити наших облич. Я зміняю позу й разом з Андрійком сідаю до Дмитра спиною. Зпершу у профіль, але потім, згадавши про свій ніс, спиною.
— А знаєш, дядю Яша, ми їдемо на село до татового тата! Ти приїдеш до нас? Тато купив мені монтекрісто. І маленьку собачку. Коли вона виросте, я ходимиту з нею на полювання. А в брата татового тата чудесна колєкція собак.
Сосницький одходить од вікна й сідає проти нас на канапу. Тепер його лице на світлі, й мені видно, що на йому нема ні насмішки, ні страждання. Воно здається сонним, набурмосеним, одубілим. Щоки обвисли, й ніс неначе зав'яв, як недостигла зірвана груша. Але погляд пильний, допитливий, гнітючий. Вигляд хворої або страшенно втомленої людини.
— І мама їде?
— А як же!.. — дивується Андрійко.
Мені стає ніяково за своє питання. Я сміюсь і жартом кажу, що мама збіралася в літі летіти на аероплані.
— Ні, вона тепер такою плаксійкою зробилась, що її на аероплан не візьмуть. І раз-у-раз голова болить. Чисте горе з нею! Дядю Яша, а ці злочинці вже вбивали людей? Сокирами, чи кастетами?
Для чого вони прийшли? Що він знає, цей важкий, обмяклий у тупости чоловік? Значить, вона йому щось сказала?
— Ну, Андрійку, ходім… — з усиллям підводиться Сосницький.
— Ні, татусю, ні! Ще трошки… Дядю Яша, не пускай!
Цупкі, ніжні ручки обвиваються круг моєї шиї, й голівка щільно- пригортається до грудей. Похнюплене лице справді посміхається з насмішкою та болем. Він стоїть непорушно і зпід лоба дивиться на нас.
Андрійко в напливі несподіваного чуття цілує мене в щоку, соромиться й од ніяковості починає хвицатись, реготати, лоскотати мене.
— Ходім, Андрійку, ми заваджаємо дяді Яші займатися справами.
— Правда, дядю Яша? — серйозно питає Андрійко, дивлячись на мене широко отвертими, до болю хвилюючими, сірувато-блакитними очима. — Ми заваджаємо тобі?
Мені хочеться стиснути це дороге тільце міцно-міцно, щоб аж захрустіло воно. Але я посміхаюсь і кажу:
— Так, Андрійку, треба працювати.
Андрійко зітхає, злізає й тоді поважно, помалу простягає ручку. Я потискую її, цілую його в чоло і прощаюся з Сосницьким.
— — — —
Про розрив Панаса Павловича й Варвари Хведорівни знає ціле місто. Знає, що Панас Павлович розпусник, бездушна людина, бріхлива, лицемірна. Оповідають про те, як він катував дітей, а надто дівчинку, як покинув жінку без копійки й одмовився допомагати покинутій родині. Бідна жінка лишилась без ніяких засобів і опинилася просто в безвихідному становищі.
Панас Павлович пускає дотепи з приводу цих чуток, але часом я помічаю в його лиці розгубленість, утому. Чоловік він акуратний, точний, кожна хвилина в його повинна бути на свойому місці. Він звик жити і працювати з певною системою, виробленою необхідностю та досвідом, йому треба знати, що завтра й післязавтра в цей час він буде на цьому самому місці в колі цих самих думок. І раптом таке становище, непевне, багате на можливости.
— На мою думку, Панасе Павловичу, — кажу я йому, — найкраще в такому стані робити рішуче, твердо й жорстоко. Треба відняти в неї
