Записки Кирпатого Мефістофеля - Володимир Кирилович Винниченко
Дивлюсь на годинника: ще нема десятої. Швидко простую до Сосницьких. Чую надзвичайну легкість, піднесення, бадьорість.
Але перед самим їхнім будинком мене зупиняє думка: а що, як не мій Андрійко?
І відразу стає нудно, аж млісно від огиди; одначе я входжу в сіни дому й помалу виходжу нагору. Тепер уже сам не знаю, на віщо йду, що казатиму, але для чогось усе-таки йду.
Покоївка здивована. У пані голова болить. Але сказати, розуміється, можна.
Нова покоївка. На вішалці висить пальтечко Андрійка; один рукав вивернений. Кашкетик із поломаним гербом, на маківці горбик, слід від голови.
Швидкі, дрібні, з сухим пристуком, знайомі кроки. На порозі їдальні з'являється Соня в рожевому пенюарі з короткими рукавами і з обмотаною рушником головою. На мене дме якимсь лікарством.
— Що таке?! — шопотом, злякано й непорозуміло каже вона.
— Нічого, ти не турбуйся!.. — ніяково усміхаюсь я. — Я тільки хотів би побалакати з тобою.
Соня деяку хвилинку стоїть мовчки; не знати, чи розгубилась, чи бореться з хвилюванням. Потім рвучко повертається й увіходить у кімнату.
— Добре!.. — хрипко кидає вона до мене.
Я роздягаюсь і входжу за нею. На столі стоять скляночки й коробочки з порошками. Тут же недописаний лист, перо й каламар, який я подарував їй на іменини. Соня прибірає все це хутко обома руками й несе у спальню. Від коротких рукавів її руки здаються тонкими, дитячими.
Вернувшись, вона сідає біля столу й, не дивлячись на мене, говорить:
— Що скажеш?
Рушник вона скинула. На чолі, червонім від води, злиплось волосся. Під очима жовтяво-сині западини.
— Голова болить, Соню? Може, иншим разом? Ти вибач мені, я не…
— Ти хотів про щось говорити? Я слухаю.
Знову це почування вини в мене! Я сам помічаю, що вигляд у мене не мій: боязький, ніяковий.
— Так от, бачиш, Соню… Я тільки-що мав неприємну сцену з Дмитром…
І я розповідаю їй про зустріч у клубі. Соня слухає, дивлячись кудись під шафу і кривиться. І невідомо, чи від болю голови кривиться, чи від оповідання.
— Ти не можеш сказати мені, через що він такий? — питаюсь я.
Соня притуляє по два пальці до висків, заплющує очі й жорстко говорить:
— Він ревнує мене до тебе.
Я мовчу, потім тихо, з усиллям питаюся знов:
— А… більш нічого?… Андрійко тут не…
Я зупиняюсь і чекаю. Соня спускає руки, розплющує очі й дивиться просто мені в лице. Який вимучений, тужний, зацькований погляд! Я каюсь, що запитав.
— Не знаю!.. — шопоче вона й одводить очі.
— Ви балакали про це?
— Ні!
— Він підозріває?
— Не знаю!.. Він б'є мене…
Я швидко для чогось підводжусь і зараз же сідаю знов.
Ми довго мовчимо. Нагорі пересувають стільцями, човгають по підлозі ногами, мабуть, вечеряють.
— Соню! Скажи мені!.. Чуєш? Скажи мені щиру правду! Забудь усе, що було, скажи от так, з глибини душі: чий Андрійко? Ради Бога, Соню, зрозумій!
Я встаю й підходжу до неї. Соня нижче схиляє голову, мовчить і, нарешті, каже шопотом:
— Я сама не знаю!
— Соню! Я благаю тебе… Соню! Ти подумай, я ж…
— Не знаю!! — раптом із люттю випростовується вона й дивиться на мене широкими від злости очима. — Чуєш? Не знаю!
Вона встає, прудко переходить до кушетки й падає головою в зелену, вишивану подушку.
Я закурюю й жадно затягуюсь. Так, я це, власне, й думав раз-у-раз. Це гірш за все. Тепер ясно. Це гірш за все…
Я довго ходжу по хаті, безладно думаючи про ріжні речі, а чотири слова «це гірш за все», як у попсованім апараті, ввесь час самі собою вистрибують тай вистрибують.
— Так, це гірш за все! — голосно кажу я, щоб одчепитись од них, і зупиняюсь. І тільки в сю хвилину я розумію як-слід усе значіння Сониної правди.
— Що ж тепер робити? — тихо кажу я не то до себе, не то до Соні.
Вона лежить непорушно, обхопивши голими, худими руками зелену подушку, відвернувши лице до стіни, й рівно, як утоплена, витягши ноги в чорних з стрілками панчохах.
— Що робити, Соню? — безпорадно повторяю я.
Соня, нарешті, ворушиться, підводиться й чепурить волосся.
— Нічого не робити!.. — каже вона байдуже, розбито.
— Але треба ж якось…
Соня заплющує очі й сидить так. Їй, десь, ломить голову.
Я підходжу, сідаю поруч і деякий час мовчу.
— Прости мене, Соню!..
Я не кажу, за що простити. Соня розплющує очі, й я бачу, що вони повні сліз, які одна по одній помалу викочуються і стікають по щоках. Вона не витирає їх. Її губи витягаються, немов вона хоче щось піймати ними, й дрібно-дрібно трусяться. На підборіддю збіраються горбочки й теж іздригуються. І я бачу, що вона розуміє, що я прохаю прощення за те, що не можу сказати їй «ходім зо мною», що не можу так, як їй треба, пожаліти й утішити її.
— Прости мене, бідна!..
Соня вибухає плачем, обхоплює мою шию руками і пригортається головою до моїх грудей. Я обережно обіймаю її за худенькі, теплі плечі.
Довго сидимо ми так, непорушно слухаючи себе. Соня потрохи стихає й визволяється. Шукає хустки й іде за нею в сусідню кімнату. А я закурюю й довго тримаю запалений сірник у пальцях, аж поки не стає боляче.
Коли Соня вертається, я кажу їй, дивлячися собі під ноги:
— От що, Соню… Треба признати, що Андрійко — Дмитрів.
Я не бачу Сониного лиця, але почуваю, що вона дивиться на мене здивовано.
— Так, Соню! Андрійко — його! Це треба раз на все признати й покінчити! Ти ж подумай! Людина вісім літ любить сина, зрісся з ним, і раптом… син — не його, чужий! Та вже через це одно… А потім, коли є сумнів, то всяке право по його боці. Ти прости, Соню, що я раджу, але ти повинна переконати його, що він Андрійків батько. Тонко, непомітно, але дати йому непохитне переконання…
— Мені невимовно тяжко жити з ним! — жалібно говорить вона, й губи знов витягуються.
— Ну, що ж, Соню?… Я розумію. Але, як же инакше? Розійтись?
Мені до болю ніяково й соромно, але тепер я вже ніяк не можу сказати їй: іди до мене. А вона ж цього жде, за це, мабуть, і Андрійка віддала б.
Соня широко зітхає, набравши повні груди повітря. І, зразу видихнувши його, немов покінчивши з чимсь, уся стріпується й каже рішуче:
— Ну, що ж! Все-одно! Так я й сама думала…
