Записки Кирпатого Мефістофеля - Володимир Кирилович Винниченко

Вона покинула чоловіка, бо він неможлива людина. Чи то правда, що кожний мужчина любить продажних жінок? Ні? Може бути!.. Вона збіралася стати актрисою, але це дуже важко. Треба якісь прохання, свідоцтва, марки. А ще важче бути лікарем. Вона багато мріяла про те, щоб вступити на медичні курси. Та хиба з дитиною можна що зробити? Чоловік висилає їм на життя сто карбованців на місяць. Костя часто хворіє. В хазяйки троє дітей, і вони по черзі хворіють так, що атмосфера лікарні тут не переводиться ніколи. Це страшенно нудно! Вона має думку вступити в школу співу, хоча боїться, що в неї занадто слабенький голос. Власне, через це вийшла суперечка з чоловіком. Автім, Бог його знає через що саме! Не зійшлись характерами? Може бути!.. Так, так, це найвірніще!

Мене вона не питає ніколи про мої родинні обставини, але не через те, що не цікавиться, а через занадту делікатність і несміливість.

— — — —

Так, мені з кожним днем усе більш та більше подобається ходити до Клавдії Петрівни. Через те, що мене завсіди зустрічають радісно та з вдячно-простягненою рукою, я почуваю себе незвичайно затишно в сій вічно-затягнутій блакитним присмерком кімнаті, з булькаючим чайником у кутику. Надто люблю ті хвилини, коли Клавдії Петрівні вдається, нарешті, покласти в ліжко Костю. Тоді ми стараємось говорити неголосно, й це надає найбільш незначним словам характер інтимности та близькости.

Ось Клавдія Петрівна бере ґітару й тихенько наспівує. Голос у неї щирий, чистий та високий. Вона співає дуже часто без слів, затиснувши губи, й через те здається, що грає скрипка, жива, зітхаюча глибоким зітханням. Клавдія Петрівна не любить, щоб на неї довго дивились, і через те нахиляє лице до ґітари, а коли перестає грати, то підводить його й усміхається до мене винувато й питаюче. Я прошу співати далі, і знов вона нахиляється до ґітари, немов шукаючи в неї поради, що грати.

Коли я йду від неї пізно вночі, я повний трохи сентиментального зворушення та жалю до сеї чудної самотньої жінки. І в той же час із усміхом згадую, як вона починає слабнути й задихатися від хвилювання, коли я беру її за руку й довго потискую. Як вона боязько скидує очима й потім водить ними навкруги, нічого не бачучи й усією ослабленою істотою вичікуючи чогось. І як, неначе прокинувшись, коли я випускаю її руку, відразу впадає в піднесення, багато рухається, безпричинно сміється й що-хвилини бере в руки ґітару, яку зараз же відкладає набік. І її рухи стають такі гнучкі, легкі, ритмічні, немов вона співає всім тілом, одягненим у чорне, але тонким і молодим, як у дівчинки. Мене особливо хвилює ця чорна строга сукня й молоде співуче тіло, таке рухливе та гнучке, але таке м'ягке й без волі, коли торкаюся його.

— — — —

Дні соняшні, молоді, дзвенять струмочками, пахнуть розталою землею, чорною, масною. Все блищить: розчинені вікна, ґудзики розстібнутих пальт ґімназистів, хвильки балакучих, брудних потоків, очі й зуби тих, що сміються. А сміються всі, що на вулиці, що дивляться на високе, прозоро-синє, сміхотливе небо. Боже, як мало людині треба, щоб вона була щаслива! І яке більше щастя є від того, коли стоїш на березі такого вуличного струмочка в розстібнутім пальті; стоїш, прижмуривши очі, не рухаючись, щоб не струсити з грудей соняшного, прилиплого тепла; слухаючи бо-зна що в собі й вірячи, що жити страшенно гарно, потрібно, радісно.

А попід зогнилими парканами випинаються вже стебелинки травиці, подібні до гілок сосни. На нагрітих дошках сидять рясною купкою червоненькі кузочки й теж, здається, жмуряться та думають, що жити дуже гарно. Попід тинами, на передмістю, протоптані в болоті вузесенькі стежки, такі гладенькі та теплі, коли ступаєш босою ногою. Хлопчики весело ляпають по них голими ноженятами і дзвінко вигукують щось весняне. Горобці джиркотять заклопотано, галасливо; горобчиці сидять біля дірочок сучків, а самці б'ються за право заняття цих дірочок для своєї родини. На карнизах та ринвах метушаться голуби й, надуваючи шиї, голосно воркують, набігаючи грудьми на голубок.

Я майже що-дня стою за три будинки від Андрійкової ґімназії. Коли бачу в комірі його гостреньке підборіддя, відстобурчені вуха й занадто великий картуз, — ховаюсь у чужий двір і чекаю, поки не пройде купка ґімназистів. Потім виходжу за ними і проводжаю рудий ранець і рожеві вуха до самого дому. Коли трапляється сварка, й рудий ранець одступає, й я по спині почуваю замішання, страх і сором у маленькій душі, я відвертаюсь, курю й силкуюсь не дивитись у той бік.

Часом Андрійко йде додому зо дві години. Це через те, що дуже часто перевертаються кораблики. На мене чекають справи, але я не можу піти раніще, ніж сховається у дверях парадного маленька жива постать.

І що-дня даю собі слово, що це останній раз, що завтра я вже не піду до ґімназії. Адже я постановив, що з цим повинно бути покінчено раз на все. Або він мій, або не мій. Не мій? Добре! Тоді нема його, він не існує, я не знаю його, не думаю про його!

Але, даючи собі слово, я в цю ж мить, з нудьгою та зневагою до себе, знаю, що не додержу слова. О, як я зневажаю тоді себе! Нікчемний, недороблений, кирпатий Мефістофель! Ні в чому я не можу дійти до кінця. Навіть у злому я не то стомлююсь, не то лякаюсь і зупиняюсь на півдорозі. Рідко яку книжку я дочитую до-краю. Мої довгі судові справи наганяють на мене нудьгу, я спішу скинути їх з себе, передаю иншим, калічу, програю. Ненавиджу і мщуся я тільки вибухами, спокушаю в один замах, а коли треба робити методично, постійно, тягом, прохолоджуюсь, і нічого не виходить. Коли на мене нападає хвиля, і я хочу зробити комунебудь щось добре, то треба, щоб це було зроблене відразу, а то я починаю нудитися своєю чеснотою, вона надокучає мені, я критикую і сміюся з себе, а кінець-кінцем виходить по Писанію: «Аще доброє хощу, злоє содіваю». Содіваю злоє, навіть не бажаючи того, — виходить само собою.

Але вигляд маю людини сильної, енерґічної, насмішкуватої. Можливо, що тому сприяє моя зверхність і зверхній вияв мого «я». Хоча на підставі сеї ж таки зверхности мене прозвали так влучно.

— — — —

Сиджу на Володимирській Гірці! Внизу широко розлився Дніпро, затопивши