Рибалки - Chigozie Obioma
З кожним днем Ікенна віддалявся від нас дедалі більше. У ті дні ми майже не бачилися. Його існування звелося до мінімуму пересування будинком, звуків його надмірно удаваного кашлю та радіо, яке він вмикав так гучно, що мати просила прикрутити звук, коли була вдома. Іноді я бачив, як він, зазвичай поспіхом, ненадовго виходив з дому, і мені жодного разу не вдавалося побачити його обличчя. Наступного разу я угледів його того тижня, коли він вийшов із кімнати подивитися футбол. Напередодні ввечері Девід занедужав, і його вирвало вечерею. Того дня мати не ходила до своєї крамниці на міському ринку, а сиділа вдома з Девідом. Ми з братами дивилися матч після школи, поки мати поралася біля Девіда у своїй кімнаті. Ікенна, який не міг утриматися від перегляду футболу, але також не міг і відіслати нас до своїх кімнат, бо мати була вдома, виліз на обідній стіл і сидів там тихо, як олень. Наприкінці перерви між таймами мати вийшла до вітальні з 10-найровою купюрою й сказала:
— Ви двоє, підіть і купіть Девідові ліків.
Хоч і не назвавши імен, вона вочевидь звернулася до Ікенни й Боджі — це їх вона посилала по щось за межі будинку, бо вони були старші. Але коли вона договорила, жоден з них не поворухнувся й на дюйм. Це приголомшило матір.
— Мамо, хіба я в тебе єдина дитина? — сказав Ікенна, потираючи підборіддя в тому місці, де проростає його борода, як розповідав Обембе. Хоч я на той час її ще не помітив, але не сумнівався в його словах. Ікенні вже виповнилося п’ятнадцять, і в моїх очах він був цілком дорослим і здатним відростити бороду чоловіком. Однак думка про його дорослішання прийшла із сильним побоюванням, що коли він виросте, то відокремиться від нас, поїде до коледжу чи просто піде з дому. Однак ця думка тоді так і не сформувалася повністю. Вона висіла в моїй голові, як акробат з телевізора, що, зробивши феноменальний стрибок, залишався — коли хтось натискав кнопку паузи — висіти в повітрі, не здатний завершити трюк.
— Що? — спитала мати.
— Ти можеш послати когось іншого? Чого це завжди мушу бути я? Я втомився і не хочу нікуди йти.
— Ви з Боджею підете й принесете їх, хочете ви йти чи ні. Inugo — Чули мене?
Ікенна опустив очі на мить гарячкового міркування, а тоді, похитавши головою, сказав:
— Гаразд, якщо ти стоїш на тому, що я мушу піти, я піду, але сам.
Він підвівся й зробив крок уперед, щоб узяти гроші, але мати прибрала купюру, сховавши її в кулаці. Це вразило Ікенну.
— Хіба ти не даси мені грошей, щоб я міг піти? — спитав він.
— Стривай, дай спитати дещо. Що тобі заподіяв твій брат? Я справді хочу знати, справді.
— Нічого! — закричав Ікенна. — Нічого, мамо, все добре. Просто дай мені гроші й відпусти.
— Я говорю не про тебе, а про твої стосунки з братом. Подивися на губу Боджі, — вона показала на рану Боджі, що зараз уже майже зажила. — Подивися, що ти з ним зробив, що ти зробив зі своїм кровним братом…
— Та дай уже ті гроші, та я піду! — проревів Ікенна й простягнув руку.
Але мати незворушно продовжувала говорити, тож вони якусь мить змагалися, випустивши на волю потік слів, що виривався з них обох:
— Nwanne gi ye mu n hulu ego nwa anra ih nhulu ka mu ga ba — Твоїм братом дай мені який ссав гроші ті самі груди й відпусти що й ти мене!
— Дай мені гроші, і я піду! — прокричав Ікенна ще голосніше, ніби кожне слово матері, що впліталося у його власні слова, гнівило його дедалі сильніше, але мати відповіла тихими цмоками й монотонним хитанням голови.
— Просто дай гроші, і я піду сам, — сказав Ікенна більш стриманим голосом. — Благаю тебе, будь ласка, просто дай мені гроші.
— Нехай твої губи грім поб’є, Ікенно! Chinekem eh! Боже мій! Відколи це ти почав зогризатися проти мене, га, Ікенно?
— А зараз я тобі що зробив? — вигукнув Ікенна й почав люто гупати ногами об підлогу. — Що це таке? Чого ти завжди до мене прискіпуєшся? Що я тобі зробив, жінко? Чого ти не даси мені спокій?
Ми сиділи, вражені — як і мати — його зверненням до неї, нашої матері, до якої він звернувся «жінко».
— Ікенно, чи це справді ти? — спитала вона приглушеним голосом, вказуючи на нього пальцем. — Це ти, каченя, що намагається бити крилами, як півень? Це ти? — Але поки вона говорила, Ікенна рвонув до дверей. Мати дивилася, як він відчиняє їх, а тоді клацнула пальцями й підвищила голос йому навздогін: — От зажди, поки батько зателефонує, я розкажу йому, яким ти став. Не хвилюйся, хай він тільки повернеться.
Ікенна зашипів, а тоді — у вияві нахабного виклику, що не мав прецедентів у нашому домі, — вискочив з будинку, із силою грюкнувши за собою дверима. Ніби для того, щоб наголосити, що саме відбулося, на вулиці несамовито й довго просигналила машина, а коли вона нарешті затихла, той виск відізвався в моїй голові луною, і вона ще виразніше підкреслила нечуваність Ікенниної непокори.
Мати всілася в одне з крісел, а шок і злість міцно стисли її серце, і вона відчайдушно зашепотіла щось сама до себе, зчепивши руки на грудях.
— Він
