Рибалки - Chigozie Obioma

висів густий запах. Проминаючи її, ми почули, як ножі клацають об точила й сокири стукають об дошки, на яких рубали м’ясо, і як голоси покупців та м’ясників поступово наростають разом із тим клацанням і стукотінням. За ворітьми бойні двоє чоловіків стояли на колінах на килимку, схилившись у молитві. Третій стояв за кілька метрів від цих двох і вмивався водою з маленького пластикового чайничка, що він тримав у руці. Ми перейшли дорогу, проминули власний район і побачили коло наших воріт чоловіка і жінку. Вони прикипіли очима до книжки, яку жінка тримала в руці. Ми промчали далі, скрадливо зиркаючи навколо, аби пересвідчитися, що жоден із сусідів нас не побачив, та вулиця здавалася геть покинутою. Ми проминули невеличку церкву з тиковими стінами й цинковим дахом, бік якої прикрашав детальний малюнок Ісуса з німбом над терновою короною. Краплі крові стікали з рани в грудях й затримувалися в западинах між ребрами. Якась ящірка пробігла через ту цівку крові, задерши хвоста, і затулила своєю ницою формою пробиті груди. На відкритих дверях крамниць висів одяг, а перед ними стояли хисткі столики, заставлені помідорами, бляшанками з напоями, пакунками з кукурудзою, банками молока й усякою всячиною. Прямо навпроти церкви був ринок, що розкинувся на чималій ділянці землі. Річка процесії протекла вузьким проходом між валунами людей, яток, крамниць і вантажівок, що важко сновигали туди й сюди, намагаючись приманити покупців. Скупчена маса людей на ринку ворушилася, наче колонія личинок. Поки ми протискалися крізь натовп, в Обембе відірвався ремінець на сандалях. Якийсь чоловік важко наступив на сандалю ззаду, і Обембе довелося висмикувати її з-під ноги чоловіка, тож ремінець і не витримав, після чого сандаля з єдиним ремінцем спереду стала човганцем. Обембе почав волочити ногу, просуваючись разом із нами похилою дорогою через ринок.

Ледве ми вийшли на неї, Обембе зупинився, приставив долоню до вуха й несамовито закричав:

— Слухайте, слухайте!

— Що слухати? — спитав Ікенна.

Аж раптом я почув звук, схожий на гамір процесії, тільки цього разу ближчий і відчутніший.

— Слухайте, — коротко сказав Обембе, поглянувши вгору. А тоді він раптом видав: — Хелікоп! Хелікоптор!

— Ге-лі-коптер, — сказав Боджа, гундосячи, бо саме задрав голову.

Тепер гелікоптер показався повністю й почав поступово знижуватися до висоти двоповерхових будинків у нашому районі. Він був зелено-білий, кольорів нігерійського прапора, і ніс на собі зображення білого коня, готового рвонути вперед, нанесене всередині довгастого овалу. У відкритих дверях з кожного боку гелікоптера сиділи чоловіки з прапорцями, затуляючи собою одну людину в поліцейській формі й іншу — в осяйній океансько-блакитній аґбаді, традиційному одязі йоруба. Увесь район загудів від криків «М.К.О. Абіола!» Машини на дорогах ревіли, мотоциклісти газували так, що двигуни оглушливо вищали, а трохи віддалік почав збиратися чималий натовп.

— М.К.О.! — крикнув Ікенна, і йому перехопило голос. — В тому гелікоптері М.К.О.!

Він схопив мене за руку, і ми побігли в напрямку, де, як нам здавалося, мав сісти гелікоптер. Ми побачили, що він приземлився просто біля прекрасного будинку, оточеного легіоном дерев та дев’ятифутовою колючою огорожею, яким, вочевидь, володів якийсь впливовий політик. Будинок стояв значно ближче, ніж нам здавалося, і ми здивовано зрозуміли, що коли не брати до уваги помічників і господаря будинку, котрі чекали на М.К.О. коло воріт, ми були першими, хто прибув на це місце. Ми підійшли, співаючи одну з пісень виборчої кампанії М.К.О., але замовкли, дивлячись, як приземляється гелікоптер, і як його ледве видимі гвинти здіймають хмару пилу, що сховала з очей М.К.О і його дружину Кудират. Коли розвиднілося, ми побачили, що і М.К.О, і його дружина вбрані у традиційний одяг. Невдовзі зібралася юрба, і охоронці в уніформі та цивільному одязі стали стіною, щоб відтіснити її подалі. Люди вітали його криками й скандуванням, вигукували його ім’я, а Вождь вітав усіх, махаючи рукою. Поки розгорталася ця сцена, Ікенна завів церковну пісню, яку ми переінакшили і яку завжди співали матері, коли та сердилася на нас, щоб трохи її пом’якшити. Тоді ми вставляли «мамо» замість «Боже», але тепер Ікенна замінив «маму» на «М.К.О.», і ми всі приєдналися до нього, співаючи на весь голос:

М.К.О., твою красу не опишеш словами. Вона для них занадто чарівна. Ти найдивовижніша з істот між нами, До котрої ніщо не дорівняється сповна. Хто осягне твою безмежну мудрість? Пізна твою любові глибину? М.К.О, твою красу не опишеш словами І твою велич, у Всесвіті одну.

Тільки-но ми заспівали, М.К.О. дав помічникові знак підвести нас ближче. Ошалілі, ми підійшли й постали перед ним. Зблизька його обличчя виявилося круглим, а голова — конічною. Коли він усміхався, то вираз очей надавав рисам неабиякої шляхетності. Він став справжньою людиною, переставши бути персонажем, що існував виключно у світі телеекранів і газетних сторінок, і зненацька виявившись таким же звичайним, як батько чи Боджа, чи навіть Іґбафе й мої однокласники. Це одкровення сповнило мене раптовим страхом. Я перестав співати, опустив очі від променистого обличчя М.К.О. і втупився в його блискучі начищені туфлі. З одного боку туфель я побачив металеву фігурку голови якоїсь істоти, що була схожа на медузу з улюбленого фільму Боджі «Битва титанів». Пізніше, коли я згадав ту голову, Ікенна розповів мені, що колись начищав одні з батькових туфель із таким самим зображенням. Він переказав мені їх назву по буквах, бо не знав, як воно читається: V-e-r-s-a-c-e.

— Як вас усіх звуть? — спитав М.К.О.

— Я Ікенна Аґву, — сказав Ікенна. — Це мої брати: Бенджамін, Боджа й Обембе.

— О, Бенджамін, — широко всміхнувся Вождь Абіола. — Так звали мого діда.

Його дружина, вбрана в такий самий одяг, як і М.К.О, тримала в руці блискучу сумочку. Вона нахилилася до мене й погладила по голові, як гладять волохатого собаку. Я відчув, як мій коротко стрижений скальп легенько дрябнув метал. Коли вона прибрала руку, я зрозумів, що металевий предмет, який торкнувся шкіри моєї голови, був якимось із перснів, що