Рибалки - Chigozie Obioma

Мене зворушив її відчай. Здавалося, ніби якась частина її тіла, якої вона звикла торкатися, зненацька вкрилася колючками, і кожна спроба торкнутися її тепер закінчувалася кров’ю.

— Мамо, — покликав її Обембе.

— Ох, Nnam — батьку мій, — озвалася вона.

— Дай гроші мені, — сказав Обембе. — Я піду й принесу ліків, а Бен може піти зі мною. Я не боюся.

Вона глянула на нього й кивнула, а в її очах засвітилася усмішка.

— Дякую тобі, Обе, — сказала вона. — Але вже темно, тож нехай з тобою піде Боджа. І ходіть мені обережно.

— Я теж піду, — сказав я, підводячись, щоб узяти одяг.

— Ні, Бене, — сказала мати. — Посидь зі мною. Двох вистачить.

У тому стані думок, який розвинувся в мене внаслідок зламу в нашому житті, я часто пригадую фразу «Двох вистачить» як провісницю тих подій, що стануться з нашою родиною впродовж кількох тижнів після того дня. Я сидів коло матері й Обембе і міркував над тим, як змінився Ікенна. Я ніколи не бачив, щоб він був грубий до матері, бо несказанно її любив. З нас усіх він був найбільше на неї схожий. Від неї він успадкував свій колір тропічних термітників. У цій частині Африки заміжніх жінок часто називали ім’ям їхньої першої дитини. Відповідно, матір здебільшого знали під іменами Мама Іке або Адаку. Ікенна раніше за всіх нас почав насолоджуватися тією турботою, яку вона дарувала своїм дітям. Саме в його колисці ми всі лежали за кілька років. Ми всі успадкували його коробочки з ліками й засобами для догляду за дитиною. У минулому він стояв на материному боці проти будь-кого — навіть проти батька. Іноді, коли ми робили щось усупереч материним словам, він карав нас ще до того, як вона встигала про це дізнатися. Їхнє партнерство давало втіху батькові, який бачив, що про нас є кому подбати навіть за його відсутності. Невелике заглиблення на безіменному пальці батькової руки було шрамом від укусу Ікенни. За кілька років до мого народження батько вдарив матір у нападі люті. Ікенна метнувся до нього й укусив за палець, одразу закінчивши сварку.

кенна проходив стадію метаморфози.

Процесу, що змінював життя й не зупинявся ані на день. Він закрився від решти нас, але, переставши бути доступним, почав залишати руйнівні сліди своєї присутності в домівці, роблячи таке, що мало тривалий вплив на наші життя. Один такий інцидент стався на початку наступного тижня після конфронтації з матір’ю. То був день батьківських зборів, тож нас відпустили додому раніше, щоби батьки мали більше часу поговорити з усіма вчителями. Ікенна залишився сам у своїй кімнаті, тоді як ми з Боджею й Обембе сиділи в нашій та грали в карти. День випав особливо спекотний, тож ми, голі до пояса, сиділи на килимі. Почувши, як прочинилися й зачинилися двері до його кімнати, Боджа сказав:

— Це Іке кудись вийшов.

А за мить ми почули, як розчинялися й зачинялися двері з вітальні надвір. Ми два дні не бачили Ікенну, бо його майже не бувало вдома, а як і був, то не виходив зі своєї кімнати, а коли він там сидів, то ніхто, навіть Боджа, з яким він ту кімнату ділив, туди не заходив. Відколи вони з Ікенною востаннє побилися, Боджа зберігав пильність, тому що мати попросила його триматися від Ікенни осторонь, поки не повернеться батько й не нажене злих духів, що заволоділи ним. Тож Боджа здебільшого лишався з нами, заходячи до своєї кімнати тільки тоді, коли був певен, що Ікенни там немає. Він підвівся з підлоги, щоб швидко взяти звідти кілька потрібних йому речей, а ми з Обембе сиділи й чекали на нього, щоб продовжити гру. Щойно він вийшов, ми з Обембе почули його крик:

— Mogbe! — То був крик розпачу мовою йоруба. Ми повибігали з кімнати, а Боджа почав гукати: — Календар М.К.О.! Календар М.К.О.!

— Що, що? — спитали ми з Обембе, кидаючись до вітальні. Аж раптом усе побачили на власні очі.

Наш дорогоцінний календар М.К.О. був подертий на клапті й старанно знищений. Я спершу не міг у це повірити, тож кинув погляд на стіну, де він завжди висів, але побачив там тільки чистіший, ясніший і ледь не блискучий порожній квадрат із трохи розмазаними краями в тих місцях, де була наліплена липка стрічка. Побачене нажахало мене, мій мозок не міг цього осягнути, бо календар М.К.О. був не просто календарем. Історія про походження цього календаря була історією нашого найвищого здобутку. Ми завжди з неабиякою гордістю її згадували. Стояла середина березня 1993 року, розпал президентської передвиборної кампанії. Одного ранку ми прийшли до школи, а дзвін уже закінчував калатати свій ранковий сигнал до зборів, тож ми швидко влилися до гурту гамірних школярів, які поступово шикувалися в ряди й колони разом зі своїми класами на майданчику для збору. Я стояв у рядах підготовки, Обембе — у шерензі першого класу, Боджа — четвертого, а Ікенна — п’ятого, передостаннього біля паркану. Щойно всі вишикувалися, почалися ранкові збори. Школярі проспівали ранкові псалми, вознесли молитву Богові й заспівали нігерійський гімн. Після того завуч, містер Лоуренс, вийшов на подіум і розкрив великий шкільний журнал відвідуваності. Тоді він за допомоги мікрофона почав вигукувати прізвища учнів. Коли він називав ім’я і прізвище, ми по черзі викрикували: «Присутній, сер!», одночасно піднімаючи руку. Отак він проводив переклик з усіма чотирма сотнями учнів школи. Коли містер Лоуренс дійшов до четвертого класу й вигукнув перше ім’я, «Боджанонімеокпу Альфред Аґву», школярі вибухнули реготом.

— Батькам своїм на горе смійтеся! — вигукнув Боджа, піднявши вгору обидві руки й розвівши пальці, щоб показати учням ваку — жест прокльону.

Це заглушило в натовпі школярів увесь сміх, і вони завмерли. Ніхто не рухався, ніхто не сказав ані слова, почулося лише кілька бурмотінь, що швидко стихли. Навіть страшний містер Лоуренс, єдина відома мені людина, яка шмагала сильніше за батька, якого