Рибалки - Chigozie Obioma

— У мене є одна думка.

— То кажи! — скомандував Ікенна.

— Гаразд, Іке, гаразд, я пропоную захопити одного з її півнів… — я прикипів очима до його обличчя. — І…

— Так? — сказав Ікенна. Вони всі навели на мене очі, ніби я став якоюсь сенсацією.

— Відрубати йому голову, — закінчив я.

Щойно я договорив, як Ікенна скричав:

— Оце справді фатально! — а Боджа, чиї очі раптом ніби здичавіли, заплескав у долоні.

Мої брати хвалили мене за ідею, джерелом якої стала казка, що її розповів нам у класі вчитель мови йоруба на початку чверті. У тій казці лихий хлопець у нападі люті знімає голови усім півням і куркам в околиці. Ми поспішили геть зі свого двору, тримаючи в голові найменш відкриту дорогу до будинку тієї жінки, і проминули невеликі кущі й лавку теслі, де нам довелося позакривати вуха долонями, щоб захистити їх від оглушливого звуку верстатів, що розпилювали деревину. Та жінка, Ія Іябо, жила в невеликому бунгало, що зовні було ідентичне нашому: невелика веранда, два вікна із жалюзі й сітками, прибитий до стіни лічильник електрики й подвійні двері, от тільки її огорожа була не з цегли й цементу, а з глини й землі. Ця огорожа в кількох місцях потріскалася від тривалого впливу сонця і була всіяна різними плямами й патьоками. Крізь гілля одного з дерев тягнувся від високовольтного стовпа до двору електричний кабель.

Ми намагалися почути бодай якісь ознаки життя, але Ікенна й Боджа невдовзі зробили висновок, що двір порожній. За командою Ікенни Обембе переліз через огорожу, ставши Ікенні на плече. Боджа рушив за ним, а ми з Ікенною залишилися стояти на сторожі. Щойно вони двоє залізли у двір, звідти почулося кукурікання й несамовите биття півневих крил, що наближалося до огорожі разом із тупотінням ніг моїх братів, які гналися за птахом. Це повторювалося кілька разів, аж поки ми почули, як Боджа сказав: «Тримай, тримай його, не відпускай!» — так само, як ми казали одне одному, коли наші гачки підсікали рибу під час риболовлі на Омі-Алі.

Почувши цей вигук, Ікенна ступив уперед, щоб видертися на огорожу й подивитися, чи впіймали вони півня, але зупинився просто перед нею. Він луною повторював слова Боджі: «Не відпускай, не відпускай». Коли він поставив ногу в дірку в огорожі, його сідниці визирнули з-над пояса штанів. Стара обмазка посипалася з паркана на землю, як пил. Закріпившись однією ногою, він підтягнувся вгору, тримаючись за верх огорожі. З-під його руки вигулькнув і відбіг подалі сцинк із гладеньким і блискучим барвистим тілом. Наполовину звісившись до двору, а наполовину залишившись на вулиці, Ікенна взяв у Боджі півня, повторюючи: «От молодець, от молодець!»

Ми повернулися до власного двору й пішли прямо до городу на задньому подвір’ї, що був завбільшки з чверть футбольного поля. Він був загороджений з усіх трьох боків бетонними блоками, два ряди яких позначали нашу межу із сусідами: з одного боку — з родиною Іґбафе, а з іншого — із сімейством Аґбаті. Третій бік, прямо проти нашого бунгало, позначав межу зі звалищем, на якому жила колонія свиней. З боку звалища, нависаючи над огорожею, росла папая, а мандаринове дерево — зазвичай густо вкрите листям під час дощового сезону — в усі часи стояло між огорожею і колодязем у дворі. Це дерево росло за якихось п’ятдесят метрів углиб двору від колодязя — глибокої ями в землі з бетонним коміром по краю. До бетону було приладнано металеву ляду, яку батько запирав на замок на час сухих сезонів, коли в Акуре пересихали колодязі й люди прокрадалися до нашого двору, щоб набрати води. З іншого боку двору до тієї частини огорожі, що розмежовувала нас із родиною Іґбафе, тулився невеликий город, у якому мати саджала помідори, кукурудзу й окру.

Боджа опустив скам’янілого півня на вибране місце й узяв ножа, якого Обембе приніс із нашої кухні. До нього приєднався Ікенна, і разом вони утримували півня на місці, геть байдужі до його гучного кукурікання. За мить усі ми дивилися, як ніж в руці Боджі рухається згори вниз із незвичною легкістю і пронизує півневу зморщену шию так, ніби Боджа не вперше користувався отак ножем, і наче йому на роду було написано використати його знову. Півень сіпнувся й забився, і ми усі разом міцно тримали його руками. Я поглянув через огорожу на верхній поверх двоповерхового будинку, з якого було видно увесь наш двір, і побачив діда Іґбафе, невисокого чоловіка, який перестав балакати після одного нещасного випадку за кілька років до того. Він сидів на чималій веранді перед дверима, що вели в будинок. Зазвичай він сидів там цілими днями і дуже часто ставав персонажем наших жартів.

Боджа відтяв півневі голову, залишивши замість неї биткий потік крові. Я відвернувся й знову поглянув на старого німого. Він здавався короткочасним і далеким явленням ангела, що нечутно змахував крилами й хотів про щось застерегти. Я не бачив, як півняча голова впала у невеличку ямку, що її викопав у ґрунті Ікенна, але дивився, як рвучко смикається тулуб півня, розбризкуючи навколо кров і здіймаючи крилами пилюку. Мої брати притисли його ще дужче, аж поки він нарешті поступово не затих. Тоді Боджа поніс безголове тіло в руці, а ми пішли з ним, не турбуючись про здивовані погляди кількох людей, і кров птаха позначала наш шлях. Боджа жбурнув мертвого півня через паркан, і той, пролітаючи в повітрі, розбризкав навсібіч іще більше крові. Щойно він зник з очей, ми відчули неабияке задоволення від помсти.

Однак страхітна метаморфоза Ікенни почалася не тоді. Вона почалася ще до батькового прочухана і навіть до того, як сусідка заскочила нас за риболовлею. Спочатку вона виявлялася через спроби змусити нас зненавидіти риболовлю, але вони залишалися безплідними, бо любов до того заняття текла тоді в наших судинах і жила в серцях. У своїх кволих спробах Ікенна витягнув із пам’яті все погане, що знав про річку, таке, чого ми ніколи на ній не бачили. Лише за кілька днів до того, як нас упіймала сусідка, він жалівся, що зарості навколо річки повні фекалій. І хоч жодного разу ми не