Марта - Лілія Черен

Подруги йшли вздовж берега. Вони простували до розпаленого багаття, де на них уже чекала гамірна компанія. Русявий хлопець з буйною чуприною і веселими іскрами в очах першим побачив дівчат, став у позу декламатора і голосно процитував, дивлячись на Маргариту:

Не дивися так привітно, Яблуневоцвітно. Стигнуть зорі, як пшениця: Буду я журиться.

Дівчина вдавано сердито його обірвала:

— Фе! Справжнім чоловікам така сентиментальність не пасує!

— То чого ж тобі треба, моя жорстока музо? — відповів ображений читець і з надривом продовжив:

З кохання плакав я, ридав. (Над бором хмари муром!) Той плач між нею, мною став — (Мармуровим муром...)

Всі присутні засміялися. Ласкаве полум'я багаття грало й витанцьовувало гарячими відблисками на обличчях.

Маргарита взяла до рук довгу палицю і, завдяки своїй виструнченій монументальній поставі, тепер мала вигляд войовничої Афіни. Її легка косинка, немов фрігійський ковпак, трохи сповзла назад, вечірній вітерець куйовдив волосся й притискав до міцних стегон легку сукню. Виразно, карбуючи кожне слово, дівчина прочитала:

Сентиментальність! Хай загине І пам'ять ніжних на землі. Нам треба нервів, наче з дроту, Бажань, як залізобетон Нам треба буряного льоту, — Грими ж, фанфар мідяний тон!

— Як на мене, це теж звучить аж надто романтично! — почула Марта і обернулася. Вона й не помітила, захоплена поетичним змаганням, як до неї підійшов незнайомець. Він мав тіло велетня, мамулувате і спортивне водночас. Воно випромінювало таку чоловічу силу, що їй хотілося і відступити трохи вбік від нього, і підступи-тися ближче, щоб знайти у ньому бажаний захист.

— Будьмо знайомі — Володимир, — відрекомендувався хлопець. Дівчина завважила його щиру, майже дитячу посмішку і відкритий погляд сірих очей. І їй відразу захотілось посміхнутися йому у відповідь. Око досвідченої кравчині навіть у вечорових сутінках ухопило хороший, а на такий голодний і обдертий час, як нині, майже бездоганний світлий літній костюм. Та ще й старанно напрасований. І враз Марту кольнули ревнощі -це ж, певно, про цього, так несподівано симпатичного хлопця дбає дуже турботлива жіноча рука.

— Ну ж бо — як вас звати? — перепитав Володимир.

— Марта... Не знаєте, хто це залицяється до Марга-рити?

— Цей? Сашко. Вони, здається, пасують одне одному. Обоє романтичні й невгамовні.

— А Ви не романтичні? Ні краплиночки? — голос Марти мимоволі набирав кокетливої інтонації. Їй чомусь дуже кортіло сподобатись новому знайомому.

— Не знаю. Але поезія — точно не моє. І така близька до неї політика.

— А що тоді ваше?

— Комерція.

— О! Це зараз страшенно не модно!— засміялася Марта, але потім різко спохмурніла. — Моя родичка в Харкові у минулому році за торгівлю морозивом опинилася на три тижні в концтаборі.

— Це зараз справді, як ви кажете, не модно. Але от побачите, комуністи трохи перебісяться, і життя знов увійде у нормальне русло. Може, сядемо? — запропонував Володимир і попрямував до поваленого дерева, що лежало на піску трохи осторонь від гурту.

— Обережно! — вигукнула Марта, побачивши, що колода обпалена і може зіпсувати хлопцеві костюм.

— Та нічого, випереться, — сідаючи, безтурботно