Марта - Лілія Черен

— Вы угадали. Его невеста, Лизонька, состояла в обществе самоубийц. Конечно, тайно от родителей и Лёвы. И полгода назад приняла после бала мышьяк.

— Жодна життєва трагедія не виправдовує поганих вчинків! — сказала категорично Марта і потім, уже менш рішуче додала: — Мені так здається...

— Да, ты, пожалуй, права, — Тимофій кинув на неї швидкий погляд, ніби вперше бачив. — Но и осуждать кого-либо, не узнав всех обстоятельств его жизни, тоже неправильно...

Хлопець зробив паузу, уривки вже готових фраз крутилися у нього на кінчику язика, але, ловлячи ледь відчутні ознаки зміни настрою Марти, який став трохи лагіднішим, він боявся сполохати це дивне відчуття однієї хвилі.

Тим часом якийсь невидимий механізм перемкнув настрій Маргарити. Слова про «обстоятельства жизни» нагадали їй про бідний робочий люд, у якого певно що тяжчі обставини життя, ніж у розманіженого «Льови». Химерний логічний зв'язок у її свідомості нагадав їй і про «Леду», і про її намір «завойовувати і мучити». Очі її спалахнули, набули зухвалості і млості недосвідченої німфетки.

— Вам більше блондинки чи брюнетки подобаються? — сказала Маргарита, дивлячись на Тимофія з-під примружених вій.

Нитка попередньої розмови перервалася на півслові, й у Тимофія виникло неприємне відчуття, що в нього щось забрали, щось таке, що ось-ось мало з'явитися...

— Никогда этому вопросу не придавал значения, -відказав сухо хлопець.

— Брешете!

— Да, — погодився Тимофій.

— Ви, певно, мали гарний вибір між наймичками і покоївками!

— І продажними жінками, — додала Марта.

Тимофій внутрішньо зіщулився, відчуваючи себе зрадженим від її випаду. Ще мить тому йому здавалося, що в нього є шанс здобути прихильність Марти. Але зовні зберігав спокій.

— Вам, мабуть, здається, що все можна купити. Але, врешті, це останні крихти розкошів, які таким, як ви, буде дозволено, — Маргарита хапала тістечко пальцями, демонстративно облизуючи їх. — Скоро все перейде трудовому народові.

— Поживём — увидим, — сказав стримано Тимофій. Він уже опанував себе і не дратувався, а лише спостерігав за витівками дівчат, ніби за якоюсь виставою.

— А тут справа така, що хтось і не доживе, і не побачить, — не вгавала білявка.

Марта відстежила спокійну реакцію Тимофія. Вона відчувала десь за обрієм своєї підсвідомості, що розмова пішла не так, як би того хотілося Маргариті. Коли б він розлютився чи прагнув виправдатися, було б інакше. Їй навіть стало трохи соромно за напосідання подруги. Але в усвідомлених емоціях лишався лише осад роздратування і прагнення забратися якнайшвидше геть.

Вона кинула недобрий погляд на подругу. Маргарита знаків не розуміла, але їй не подобалося, що від Марти вона не одержує підтримки у своєму змаганні з гострослів'я. Відтак замовкла, ніби широка ріка її натхнення до дотепів несподівано висохла на безводну пустелю.

— Что же, барышни... прошу меня простить... дела... позвольте откланяться! — Тимофій різко підвівся, чемно і водночас не без іронії (ви ж все-таки і не «барышни», і не станівні дівчата, а так, нерозумні діти) поклонився і швидко зник за дверима.

Раптом Марту охопило гостре відчуття самотності, відчуженості у цій затишній кав'ярні, до якої вони з подругою геть не пасували, як і до цього товариства вишуканих пань і їхніх поважних кавалерів навколо. Холодні зневажливі погляди, здавалося, пронизували наскрізь.

— Пішли звідси!

— А чому б нам тут не посидіти? У мене ще чай є! -відказала Маргарита.

— Пішли, кажу! — Таке рідко було, щоб Марта верховодила у стосунках з Маргаритою, але цього разу вона перемогла.

— І треба було до нього сіпатися? — сердито проказала Марта, коли вони опинилися вже вдвох на вулиці.

— Ти чого?! — обурилася Маргарита і ображено закусила пухкі губи.

Вечір було безнадійно зіпсовано.

Праворуч — сонце.

Ліворуч — місяць.

А так — зоря.

— Благословляю, синку, на ворога.

А він: матусю моя!

Немає, каже, ворога