Марта - Лілія Черен

Подруги затихли. Кожен думав про своє. Марта, зокрема, дивувалася, чому люди бояться смерті. Настільки, що навіть жахаються самого слова, згадки. Що такого страшного в цілковитій порожнечі, у глибокому сні?

Нещодавно Марта прочитала кілька творів Чарської, і думки про трагічну долю Ніни Джавахи формували незвично задумливий настрій дівчинки.

Через хвилину Маргарита повернулася до прочитаного:

— Ти помітила, як ця Леда крутила чоловіками? Я теж так хочу! Скільки влади у цьому, скільки такого лоскітливого відчуття. — дівчина поклала праву руку на живіт і прикрила очі. — .і чоловікам саме такі жінки й подобаються! Ти будеш зовсім нещасна, Марто, якщо залишишся такою довірливою, поступливою і непрактичною! З усіма цими мріями про красиву поетичну любов!

— Я не розумію, чому бажання бути взаємно закоханою, бути з чоловіком-другом -непрактичне. Цілком навпаки, — заперечила Марта і безтурботно розсміялася.

— А тому, дорога Марточко, що чоловіки — це самці, якими рухає лише тваринна пристрасть. І це природно, і нічого в цьому поганого немає. Ось почитай, але якось згодом, не зі мною, бо я вже вивчила... — Маргарита перехилилася через край ліжка і, балансуючи (бо вставати все одно було ліньки), з-під стільця, де лежала її сумочка, витягла «Власть плоти».

— То ти хочеш стати «новою жінкою»? — запитала Марта, прогорнувши кілька сторінок книги.

— Так!

— А ти глянь, яким нікчемам подобалася Леда! Який огидний у неї чоловік! — вигукнула Марта. — Я ніколи, ніколи не буду з таким!

— Вони всі такі.

— Тоді як же одружуватися?

— Тільки-но прийдуть більшовики, а я у це вірю, не буде шлюбу як такого. Буде вільне співжиття двох товаришів для задоволення тілесних потреб за взаємною згодою. І ніяких тобі атавізмів, таких як вінчання й шлюб.

— Ти хочеш, щоб повернулися червоні? — здивовано запитала Марта подругу.

— Звичайно! Тільки їхні ідеї відповідають сучасності.

— Та вони ж варвари!

— Аж ніяк. Побудова нового світу потребує певних жертв. От і все.

Марта йшла, прокручувала у голові розмову з Маргаритою і сьогоднішній випадок у замовниці, який здавався їй страшенно ганебним і образливим. Думала, можливо, хай так і буде: прийдуть більшовики і вб'ють цього самозакоханого фертика. І не буде ні бідних, ні багатих. Зокрема таких пихатих, як пані Варвара.

Але потім Марта згадала про вбитого Трохима Павловича і їй стало соромно за свої думки.

За кілька днів Марта мала ще одну зустріч з Тимофієм Костянтиновичем. І цього разу бажання побачити його вбитим червоними на якусь мить спалахнуло з новою силою.

Вона йшла по вулиці з базару. Її вуха вловлювали галасливе вечірнє життя міста, але дівчинка була надто втомлена, щоб реагувати на зовнішні подразники. Нею керувала одна мета — донести важкий кошик додому. Тому вона майже не відривала погляду від бруківки.

Раптом, ніби з-під землі, виріс Тимофій. В одній руці він тримав маленький клаптик паперу, в іншій — надпиту пляшку шампанського. Поблизу хтось заливався нестримним реготом. Марта обернулася й побачила автомобіль з веселою компанією.

— Здравствуй, девочка! Да я тебя знаю! — Хлопець лукаво посміхнувся. — Мне выпал фант — поцеловать первую встречную красавицу. Вот ты и попалась.

Марта остовпіла, у грудях ковзнуло неприємним холодком. Тимофій, побачивши переляк на її обличчі, сказав:

— Ах, нет, прошу прощения, обознался. Искал красавицу, а нашел девочку. Пожалуй, что-то не так уже с моим безошибочным, как ты говоришь, Лёва, чутьём.

Хлопець, якому призначалися останні слова, вже вийшов з машини і підійшов до них.

— Ничто так не портит вкус, дорогой Тимофей, как эти закокаиненные проститутки. Ах, дамы, простите нас, ради Бога, — блондинистий джигун з широкими вилицями і дрібненькими очима на цих словах театрально розвернувся в бік авто і поклонився. Дві дівчини з яскраво нафарбованими карміном губами пропустили повз вуха образу і дружно розреготалися.

Марта мовчки стояла, стискаючи до болю в долонях кошик. Тимофій якось насторожено глянув на свого супутника і сказав квапливо:

— Прости, девочка, что напугали, — і додав уже нетерпляче, коли побачив, що Марта не рушає з місця: -Иди! Чего стоишь!

— Что же ты, Тимофей, такое сокровище упускаешь! Такую миловидную хохлушечку! — Погляд «Льови» іскрився пустотливими бісиками. — Ты же провинился перед ней. Теперь нужно загладить свою вину.