Марта - Лілія Черен

Тук, тук — пульсувало, шалено гупало, аж боліли вуха. І чомусь навіть власне дихання видавалося надто голосним.

— Марто?.. — Іван нерішуче покликав знову, стоячи на порозі. Схоже, хлопець був збентежений: був певен, що дівчина в кімнаті.

Затуливши рота тремтячими руками, Марта завмерла нерухомо, і холод долівки пронизував її до дрижаків. Не ворушилася, доки не причинилися тихо двері.

Чи було це горе, що стискало їй горло, вона не знала. Залишена зі своїми почуттями сам на сам, вона перебувала радше в оціпенінні від несподіванки. Олекса. Вона силувалася пригадати хоча б риси його обличчя, але вони розмивалися у коридорах пам'яті. Шість років розлуки не проминули безслідно.

Так чи інакше, але цей несподіваний лист проклав якийсь невидимий бар'єр між нею та її новим знайомим. Книжки, дбайливо підібрані Іваном, так і лишилися непрочитаними. І скоро знайшли свій останній притулок у буржуйці Валентини Семенівни.

Зранку Марта поїхала на похорон у село. Коли ж вона повернулася, Іван у складі військ Південно-Західного фронту вже був у Коростені. А після закінчення польсько-радянської війни, у березні 1921 року, Іван отаборився не у рідному Києві, а у столиці.

Здавалося, що їхні шляхи розійшлися назавжди.

Марта сиділа на підвіконні у коридорі, підібгавши під себе одну ногу. Шила і позирала крізь відчинене вікно. Тіло з насолодою вбирало в себе тепло сонця, зцілюючи його від обіймів холоду довгої зими і від душевного болю після поїздки в село на похорон.

За вікном завмерло насторожене місто. Відмайоріли стяги революцій, відкрокували чоботи армій, промчало Велике переселення втікачів... Мовчала обстріляна гарматами Софія, розгублено чорнів обгорілими стінами Університет.

Орду переможців місто сприйняло як гірку мікстуру: кривилося, відверталося, але пило і ковтало.

І в пам'яті зринала зима 1918 року, коли червоні тільки робили спроби завоювати місто. Київ здригався від снарядів, перетворюючись у пекло, серед якого пожадливо розгорався вогонь пожеж. Горів вокзал, Солом'янка, Печерськ. Багряні ночі освітлювали самотні порожні вулиці. П'ять днів без перерви місто двигтіло від гармат. Від гуркоту паморочилося в голові й по тілу розливалося дивне відчуття отупіння. Невимовно праглося тиші й спокійного сну.

Гарматні залпи у пам'яті змішалися з відчуттям тисняви вогких підвалів, із запахом немитих тіл і мишачого посліду. А десь зверху, на бруківці самотніх порожніх вулиць, чорний сніг зливався з кров'ю й палахкотів, осяяний багрянцем ночі, смакуючи коливом горохового, солодкуватого на смак, зелено-жовтого хліба...

А потім... трупи і постріли, трупи і постріли й істерика у тітки Валентини. Їй сусіди вносять знадвору чоловіка. Його руки розкинулися, немов на хресті, а груди наливаються кров'ю. Тітка кричить несамовито і припадає до тіла. Марта стоїть знерухомлена. Вона не знає, що їй робити. Вона нічого не відчуває. Їй не шкода ні дядька, ні тітки. Аж раптом з підсвідомості зринає спогад, як увечері дядько Трохим закриває Псалтир, тре натруджені очі й цілує її в чоло. Щось тяжке підступає до грудей, а потім здавлює горло, але Марта стоїть, немов висічена з каменю, стоїть нерухомо.

Друге пришестя ознаменувалося розстрілами, що лунали з Чека — з Єпархіальної школи на Єлисаветинській[7] і з двору будинку гетьмана на Інститутській[8]. Тітка часто хапалася за серце і посилала племінницю на базар за найсвіжішими чутками. Марті запам'ятався один вечір, коли вона поверталася додому, щоб устигнути до початку комендантського часу.

— Дєвушка, угостіть тєбя папіроской? — почулося позаду.

Обернулася. З глухих присмерків міста визирнуло дві постаті, кашкети набік. Тіні пазурями чіпляються за виярки вулиць...

За якусь мить її припнуто до стіни, а чужа рука пожадливо піднімає спідницю, торкаючись шершавою долонею панчіх. Поруч щось важко дихає на вухо, ніби якийсь звір без думок, без людської подоби.

Випадкові постріли десь поряд сполохують нападників. Вона викручується і зникає у лабіринті вулиць. На щастя, зайди не знають місто так, як вона.

Початок жовтня 1919 року. Вони з тіткою Валентиною похапцем збирають два маленьких клуночки і виходять з дому. Там їх підхоплює людський потік, що струменить Микільською вулицею, виходить на шосе до Ланцюгового мосту, витікає на Микільську Слобідку,