Марта - Лілія Черен

— Здається, я кохаю тебе.

Марта мало не засміялася з того щенячого дитячого захвату. Вона запитувала себе, чи ж це все, з чого так бісяться люди і про що з таким надривом пишуть романи. А часом навіть хтось стріляється.

І якби її запитали в той момент, чи кохає вона Володимира, то напевне вона відповіла б, що ні. І щось у цьому всьому було таке, що хотілося рахувати клітинки на плахті над ліжком.

Валентина Семенівна і Марта спільно господарювали у кухні. Всередині у дівчини застигло відчуття настороженості, адже кожну хвилину вона очікувала нового випаду від тітки, яка останнім часом нерідко зривалася на крик і докори без будь-яких на те поважних причин. Тому всякий свій вчинок і рух Марта мусила вивіряти на досконалість. І це страшенно психологічно виснажувало.

Вогкий холод у кухні пробирав до кісток попри вогонь бляшаної буржуйки, рура від якої стриміла через кватирку. Навколо стояв дух підпаленого ячменю: щойно Марта просмажила зерна для ячмінної кави. Тепер дівчина визбирувала лушпайки, що порозліталися на всі боки від порепаних зернин, намагаючись бути якомога непомітнішою і тихшою. Ховала погляд на кінчиках своїх вправних пальців, уникаючи зустрічатися очима з тіткою, наче так могла від неї заховатися.

Тітка Валентина смажила прісні перепічки. Її брови були суворо зсунуті одна до одної, немовби хотіли, але не могли перелізти через глибоку зморшку, яка пролягала між ними. Її тонкі губи були міцно стиснуті і жили собі окремим життям. Часом кривилися у гримасі, відображаючи невпинний рух стривоженої думки.

На відміну від племінниці, жінка грюкала посудом і всім, що потрапляло їй під руку, за кожної нагоди.

Одне слово, Марта цілком справедливо очікувала вибуху, що ось-ось мав трапитися. Але зважитися порушити мовчанку було просто необхідно. У неї не лишалося вже часу на очікування слушного моменту:

— Сьогодні я з Маргаритою ввечері піду пройдуся, -сказала дівчина вдавано буденним голосом.

— А замовлене шитво ще не закінчено! — впевнено прогриміла тітка Валентина.

— Ні, я вже все зробила.

— Знову абияк напортачила і раденька!

Марта закусила губу, щоб не розплакатися від образи. Ні для кого не було таємницею, що короткозора Валентина Семенівна вже не така вправна, як колись, і складнішу роботу успішно виконує її племінниця.

Жінка невдоволено відзначила, що Марта не реагує на її слова. А вихід своїм емоціям мала дати за будь-яких умов, тому вирішила підійти з іншого боку.

— Не з Маргаритою ти йдеш. Хоча то компанія теж хороша! З тією вертихвісткою можна далеко піти, але кривою доріжкою. Очевидячки, йдеш до того жевжика.

— А якщо з ним — то й що? — ще стримано запитала Марта, але терпець їй уже уривався.

— А те, що до цього часу я була до тебе добра. Надто добра. Як до рідної дитини. Але так далі не може тривати. Чи я тобі забороняла знатися з тією білобрисою курвою? Але мужчина — це вже справа серйозна. І я тобі кажу своє материнське слово — кидай дружбу з цим фертиком!

Марта справді збиралася на прогулянку з Володимиром. Вона добре вміла терпіти образи щодо самої себе, але паскудження її коханого було нестерпним. Крижаним, але ще спокійним голосом вона відповіла:

— Він порядний хлопець і я прошу при мені так про нього не говорити. І подругу мою не зачіпайте!

— Ага, а з чого ти вирішила, що він «порядний»? -тітка відволіклася від смаження, обтерла руки мокрою ганчіркою і повернулася до Марти.

— Порядний, і край. А деталі — то не ваша справа! -всередині Марти вже все кипіло.

— Як це не моя справа?! Ти ж, невдячнице, на моїй шиї висиш! Я за тебе відповідаю перед твоїми батьками!.. Може, слова красиві говорить? Га? А шаг їм ціна! Такі чоловіки добре стелять, але твердо буде на тому спати.

— Не говорить він мені ніяких красивих слів! Він простий і чесний.

— То він навіть не старається. Думає, як дівка без фанаберій і на все згодна, то навіщо старатися? Хто ж не буде ласий на дармовщину!

Марта похнюплено мовчала. Тітку було вже важко зупинити:

— А якщо він такий добрий, то чого