Марта - Лілія Черен

Марта подумала, що так можуть говорити радше про працю матері, а не дружини.

У неї ж було лише дві сукні, і лише одна — більш-менш пристойна, тому вона завагалася і врешті просто стала поряд. Рядно для сидіння на піску лишилося у кошику в Маргарити.

— Боїтеся забруднитися? То сідайте сюди! — Володимир поплескав по своїй нозі.

Дівчина насторожилася, бо вже мала кілька разів справу з чоловіками, які з ентузіазмом сприйняли гасло «вільного кохання» і у поводженні були безцеремонними й нахабними. Але хлопець не скидався ні на нахабу, ні на хтивого залицяльника. Його поведінка була простою, нехитрою і навіть трохи дитячою.

Втім, запрошення вона не прийняла. На губах застиг збентежений усміх.

— Соромитеся, значить. Дурненька! Ці всі правила пристойності придумали люди.

— Може, й так, — стримано відповіла Марта, але не відходила від Володимира.

— Ви дивіться, я так можу спокійно собі сидіти далі. Дарма, що ви жінка. — Між ними повисла незручна пауза. Марта з тугою подивилася на веселе товариство біля вогнища. Найкраще в цій ситуації — це повернутися до Маргарити. Але чи не образиться її новий знайомий, якщо вона розвернеться й піде геть? Здається, він натякав, що вона йому сподобалася, що він би хотів поспілкуватися з нею. Й вона загалом не проти...

— Ви, може, хотіли б до своєї подруги? То я вас не тримаю, — Володимир порушив мовчанку.

— Так. Тобто, ні. Я б радше прогулялася... А ви? -Марта наважилася виявити ініціативу.

— Чудова ідея! — Володимир підвівся.

Виявляється, хлопець, справді був неодружений.

Жив із матір'ю. До початку громадянської війни його сім'я володіла кількома крамничками. Мама тепер змогла зачепитися при АРА[17], що на Гімназійній вулиці. Так і виживають. Зараз скрутні часи. Це правда, але все налагодиться. В останнє хлопець щиро вірив, і його переконання й ентузіазм знаходили відгук у її душі.

— Так, у мене все добре. А буде ще краще, — завершив свою розповідь про себе Володимир і додав: — От би мені ще музу.

— Це, мабуть, має бути якась незвичайна дівчина, -сказала Марта. Щось їй неприємно шкрябало на серці.

— Так, звичайно. Я маю правило обирати лише краще, — відказав Володимир.

Марта зайшла по кісточки у воду вечірнього Дніпра. Теплі хвилі приємно лащилися до ніг. Над берегом простягалося темне глибоке небо, порізане далекими спалахами зірок. Між ними у відблисках чужого світла купався майже повний місяць.

Дівчина добирала якихось слів, щоб продовжити розмову, і не знаходила потрібних. Дуже хотілося якось справити враження на Володимира, але водночас їй було боязко й незатишно.

— Ага, ось де ви! — почулося. Марта обернулась. До них підбігла захекана Маргарита. Поклавши руку на груди, вона ловила жадібно повітря і сокоріла:

— Володя, вас там Сашко шукає!

— Йду! — вигукнув хлопець і, повернувшись до Марти, сказав: — Ми ще ж побачимося?

— Так, звичайно, — не задумуючись, відповіла дівчина, і в ту ж мить їй спало на думку, що це лише звичайні чергові фрази. І певно, що вони або ніколи не зустрінуться знову, або ж якщо здибаються, то щонайбільше — обміняються короткими привітаннями.

Володимир, отримавши відповідь, повернувся й рішучими велетенськими кроками попрямував до багаття. Дівчата натомість обрали повільний крок, який дозволяв їм перекинутися кількома словами. Маргарита, взявши Марту під руку, випитувала:

— Хто такий? Чому не знаю?

— Володимир. Ти з ним не знайома? Він же приятель твого Сашка!

— Вигадуєш! Ніякий він не мій. Але не відхиляйся від теми. Він тобі сподобався?

— Так, — щиро відповіла Марта. — Він ніби хлопець моєї мрії, але... мені здається, що такому чоловікові буде важко догодити. Він шукає когось особливого. У мене склалося враження, що йому потрібна ідеальна жінка.

— Тут є нюанс: якщо він шукає особливу, то ти йому чудово підходиш. Взагалі, особливих багато, а от ідеальних — не буває.

Слова Маргарити злетіли з вуст якось недбало. Схоже, дівчина думала в цей час про щось своє, її увага вже помчала кудись далі, і лише губи повторили механічно на втіху подрузі чиїсь слова.