Джерело - Айн Ренд
— Я й не хочу, щоб мною цікавилися чоловіки.
— Але ж мені ти хочеш подобатися?
— А хіба я тобі не подобаюся?
— Подобаєшся, — сказав він, притискаючи її до себе. — Страшенно. Я ще більший дурень, аніж ти.
— Тоді все гаразд, — сказала вона, пестячи пальцями його волосся, — правда?
— Завжди все гаразд, і це дуже дивно… Але, послухай, я хочу розповісти тобі про свої справи, бо це важливо.
— Пітере, насправді мені дуже цікаво.
— Добре, ти знаєш, що я працюю у Франкона і Геєра й… О чорт, ти навіть не розумієш, що це таке!
— Ні, розумію. Я знайшла інформацію у довіднику «Хто є хто в архітектурі». Там про них пишуть дуже приємні речі. А ще я запитала в дядька. Він сказав, що вони найкращі.
— Можна закластися, що так воно і є. Франкон — найвидатніший архітектор у Нью-Йорку. В усій країні, а можливо, у світі. Він збудував сімнадцять хмарочосів, вісім соборів, шість залізничних вокзалів і бозна-що іще… Звісно ж, ти знаєш, що він старий дурень і пихатий шахрай, який правдами й неправдами торує свій шлях, і… — Він замовк, роззявивши рота і вирячившись на неї. Він не збирався цього казати. Раніше він навіть не дозволяв собі так думати.
Вона спокійно на нього дивилася.
— Що? — запитала вона. — І?..
— Добре… і… — він затнувся, розуміючи, що не може говорити інакше, тільки не з нею, — і це те, що я насправді думаю про нього. Я зовсім його не поважаю. Але я з радістю працюю у нього. Розумієш?
— Атож, — тихо мовила вона. — Ти амбітний, Пітере.
— Ти не зневажаєш мене за це?
— Ні. Це те, чого ти хотів.
— Звісно, це те, чого я хотів. Насправді усе не так уже й погано. Це величезна фірма, найкраща у місті. Я непогано працюю, і Франкон дуже задоволений мною. Я просуваюся вперед. Думаю, що, врешті-решт, зможу обійняти там будь-яку посаду, яку захочу… Саме сьогодні я зробив завдання замість іншого, і він навіть не підозрює, що незабаром у ньому не буде потреби, бо… Кеті! Що це я таке кажу?
— Усе гаразд, любий. Я розумію.
— Якби розуміла, ти насварила б мене так, як я на це заслуговую, і веліла б мені замовкнути.
— Ні, Пітере. Я не хочу тебе змінювати. Я кохаю тебе, Пітере.
— Хай Бог тобі помагає!
— Я знаю.
— Ти знаєш що? І ти говориш про це таким тоном? Ніби: «Привіт, який чудовий вечір!».
— Чому б і ні? Ти чимось незадоволений? Я ж кохаю тебе.
— Ні, не хвилюйся про це! Ніколи не хвилюйся про це!.. Кеті!.. Я ніколи не покохаю іншої…
— Я знаю.
Він притискав її до себе, боячись, що її невагоме маленьке тіло може розтанути. Він не знав, чому її присутність змушує його сповідатися у тому, в чому він не зізнавався навіть собі. Він не знав, чому радість від перемоги, з якою він прийшов поділитися, зблякла. Але це не мало значення. Він мав своєрідне відчуття свободи — її присутність завжди звільняла його від тягаря, якого він не міг визначити, — він був сам і він був собою. Усе, що зараз було для нього важливо — відчувати під рукою її шорстку бавовняну сорочку.
Потім запитав про її життя в Нью-Йорку, і вона заходилася жваво розповідати про свого дядька.
— Він чудовий, Пітере. Він насправді чудовий! Він доволі бідний, але взяв мене до себе і навіть звільнив свою студію, щоб влаштувати для мене місце, а тепер змушений працювати тут, у вітальні. Ти маєш із ним познайомитися, Пітере. Зараз він виступає з лекціями, але ти познайомишся з ним, коли він повернеться.
— Звісно, залюбки.
— Ти знаєш, я хотіла піти на роботу і заробляти на себе, але він не дозволив. «Моя люба дитинко, — сказав він, — не в сімнадцять років. Ти ж не хочеш, щоб я соромився самого себе? Я не прихильник дитячої праці». Смішна думка, правда ж? У нього багато дотепних думок — я не все розумію, але кажуть, що він видатна людина. Отже, він так усе подав, наче я роблю йому послугу, дозволяючи утримувати мене, і думаю, що це справді дуже люб'язно з його боку.
— Що ж ти робиш цілими днями?
— Нічого особливого. Читаю книжки. З архітектури. Дядько має тонни книжок з архітектури. А коли він тут, я друкую лекції для нього. Насправді я думаю, йому не подобається, що я це роблю, він волів би мати друкарку, яка в нього була раніше, але мені подобається, і він дозволяє. А ще він платить мені її зарплатню. Я не хочу брати грошей, але він наполягає.
— Чим він заробляє на життя?
— О, він робить багато різного, не знаю, не можу стежити за всім. Викладає історію мистецтва, він професор.
— До речі, а коли ти збираєшся вступати до коледжу?
— А… Ну… ну, бачиш, не думаю, що дядько схвалює цю ідею. Я сказала йому, що завжди планувала навчатися і заробляти на навчання, але він, здається, вважає, що це не для мене. Він багато не говорить на цю тему, каже лише: «Бог створив слона для важкої праці, а комара — щоб літати, і зазвичай небажано експериментувати із законами природи, але якщо ти хочеш спробувати, моя люба дитинко…». Насправді він не заперечує, це я повинна вирішити, але…
— Не дозволяй йому завадити тобі.
— О, він мені не перешкоджатиме. Тільки, я собі подумала, що ніколи не була особливо здібною в школі й, любий, я насправді абсолютна нездара в математиці. І тому думаю… але поки що можна не поспішати, у мене є купа часу, щоб визначитися.
— Послухай, Кеті, мені це не подобається. Ти завжди хотіла вступити до коледжу. Якщо це твій дядько…
— Не кажи так. Ти його не знаєш. Він найдивовижніша людина, яку я знаю. Він такий добрий, чуйний. І веселий. Він завжди жартує, а як мудро: все, що здавалося серйозним, коли він поруч, перестає таким бути, а ще він дуже поважна людина. Знаєш, він годинами розмовляє зі мною, ніколи не втомлюється і не нудиться через мою тупість, розповідає мені про страйки, про умови в нетрях, і про бідних людей, які працюють у поті чола, завжди про інших, ніколи про себе. Його товариш казав, що дядько міг би стати дуже заможним, якби захотів, бо він дуже розумний, але він не хоче, гроші його зовсім не цікавлять.
— Це якось не по-людськи.
— Зачекай, спершу познайомся з ним. О, він хоче з