Джерело - Айн Ренд

— Коли ти вирішив стати архітектором?

— У десять років.

— У такому ранньому віці люди не знають, чого вони хочуть. Ти брешеш.

— Невже?

— Не дивися на мене так! Можеш дивитися на щось інше? Чому ти вирішив стати архітектором?

— Тоді я цього не знав. Але це тому, що я ніколи не вірив у Бога.

— Припини, говори по суті.

— Тому що я люблю цю землю. Це все, що я люблю. Мені не подобаються форми предметів на цій землі. Я хочу їх змінити.

— Для кого?

— Для себе.

— Скільки тобі років?

— Двадцять два.

— Коли ти це почув?

— Я такого не чув.

— У двадцять два роки люди так не розмовляють. Ти ненормальний.

— Можливо.

— Це не комплімент.

— Я розумію.

— Родичів маєш?

— Ні.

— Працював під час навчання?

— Так.

— Де саме?

— На будовах.

— Скільки грошей у тебе залишилося?

— Сімнадцять доларів і тридцять центів.

— Коли приїхав до Нью-Йорка?

— Учора.

Камерон подивився на білу папку під його кулаком.

— Чорт тебе забирай, — він мовив лагідно. — Чорт тебе забирай! — раптом він заволав, нахиляючись уперед: — Я не просив тебе сюди приходити! Мені не потрібен кресляр! Тут нема що креслити! Я не маю вдосталь роботи для себе і своїх працівників, щоб їм не доводилося ходити по благодійний суп! Мені не потрібні дурнуваті ідеалісти, які помиратимуть тут із голоду! Я не хочу брати на себе відповідальність. Я її не просив. Ніколи не думав, що ще таке побачу. Я з цим покінчив. Я поклав цьому край багато років тому. Я абсолютно задоволений слинявими бовдурами, яких тут бачу, вони ніколи нічого не мали й не матимуть, і їм усе одно, що з них вийде. Це все, чого я хочу! Навіщо тобі було приходити сюди? Ти збираєшся себе занапастити, так? І я допоможу тобі в цьому. Не хочу тебе бачити. Ти мені не подобаєшся. Твоє обличчя мені не подобається. Ти схожий на нестерпного егоїста. Ти зухвалий. Занадто самовпевнений. Двадцять років тому я натовк би тобі пику з превеликим задоволенням. Приходь завтра на роботу рівно о дев'ятій.

— Так, — сказав Рорк, підводячись.

— П'ятнадцять доларів на тиждень. Це все, що я можу тобі платити.

— Так.

— Чортів придурок. Пішов би до когось іншого. Я приб'ю тебе, якщо підеш до когось іншого. Як тебе звати?

— Говард Рорк.

— Якщо спізнишся, я тебе звільню.

— Так.

Рорк простягнув руку по ескізи.

— Залиш їх тут! — рикнув Камерон. — А зараз вимітайся!

4

— Тухі, — сказав Ґай Франкон. — Еллсворт Тухі. Дуже мило з його боку, як думаєш? Прочитай це, Пітере.

Франкон грайливо перехилився над столом і простягнув Кітінґові серпневий випуск «Нових рубежів». Білу обкладинку журналу прикрашала чорна емблема, на якій було зображено палітру, молоток, викрутку і світанкове сонце; часопис мав 30 тисяч накладу, і його прихильники називали себе інтелектуальним авангардом столиці, нікому не спадало на думку заперечити це твердження. Кітінґ зачитав уривок зі статті «Мармур і цемент» авторства Еллсворта Тухі:

…а зараз перейдімо до іншого помітного досягнення на столичному обрії. Ми закликаємо звернути увагу обраних на новий будинок Мелтона, створений фірмою «Франкон і Геєр».

Він постає у білосніжній величі красномовним свідком тріумфу чистоти класицизму та здорового глузду. Царина з невмирущими традиціями стала поєднальним чинником у зведенні споруди, що її краса здатна сягнути, ненав'язливо і зрозуміло, серця кожної людини з вулиці. Тут немає потворного ексгібіціонізму, жодного прагнення до незвичності, жодної оргії розгнузданого егоїзму. Ґай Франкон, її творець, знав, як підпорядкувати свій задум непорушним канонам, що їхню непохитність довели попередні покоління майстрів, і водночас зумів виявити власну творчу оригінальність, не всупереч, а завдяки класичним догмам, які сприйняв зі смиренністю справжнього митця. Можливо, варто побіжно згадати, що дотримання догм — це єдине, що уможливлює справжню оригінальність…

Істотніша, хоч і символічна важливість появи такої будівлі у нашій столиці — те, що стоячи перед його південним фасадом, відчуваєш потрясіння, усвідомлюючи, що карнизи, повторювані з навмисною та вдячною регулярністю від третього до вісімнадцятого поверху, ці довгі, прямі горизонтальні лінії, відповідають принципу пом'якшення і стримування, є лініями зрівняльними. Здається, вони опускають будівлю до скромного зросту спостерігача. Це лінії землі, людей, великих людських мас. Здається, вони промовляють нам, що ніщо не може піднятися надто високо над обмеженим рівнем звичайної людини, що все тримає і стримує, навіть цю гордовиту споруду, людське братство…

Там було більше. Кітінґ прочитав до кінця, потім підвів голову.

— Чудово! — благоговійно видихнув він.

Франкон щасливо всміхнувся.

— Непогано, так? І це пише сам Тухі. Не так уже й багато людей чули це прізвище, але вони ще почують його, запам'ятай мої слова, почують. Я це передбачаю… Отже, він не вважає мене нездарою? А язик у нього буває, наче бритва. Ти почитав би, що він про інших пише. Ти бачив оту нову мишоловку Даркіна? Так-от, я був на вечірці, де Тухі сказав, — Франкон захлинувся сміхом, — «Якщо містер Даркін страждає від оманливого переконання, що він архітектор, хто-небудь повинен нагадати йому про великі можливості, які відкриває нестача кваліфікованих сантехніків». Ось що він сказав. Уяви, на публіці!

— Цікаво, — мрійливо сказав Кітінґ, — що він скаже про мене, коли настане час?

— Але що він мав на думці, пишучи про символічну важливість і людське братерство?.. Але якщо це те, за що він нас хвалить, варто поміркувати.

— Робота критика — пояснювати митця, містере Франкон, навіть самому митцеві. Містер Тухі лише вказав на приховану ідею, що була у вашій підсвідомості.

— Ага, — вагаючись промовив Франкон. — Ти справді так думаєш? — додав він весело. — Цілком можливо… Так, цілком можливо… Ти розумний хлопець, Пітере.

— Дякую вам, містере Франкон, — Кітінґ приготувався підвестися.

— Зачекай. Не йди. Викурімо ще по одній сигареті, а потім обидва повернемося до важкої праці.

Франкон усміхався, перечитуючи статтю. Кітінґ ніколи не бачив його таким задоволеним; жоден ескіз у бюро, жодна виконана робота ніколи не давали йому стільки щастя, як оці слова іншої людини, надруковані для того, щоб їх прочитав загал.

Кітінґ невимушено сидів у кріслі. Його перший місяць перебування на фірмі був продуктивним. Він нічого не казав і нічого не робив для цього, але в бюро поширилася думка, що Ґай Франкон любить, коли до нього з дорученнями присилають саме цього хлопця. Майже жоден день не минав без приємної перерви, під час якої Кітінґ сидів навпроти столу Ґая Франкона, з повагою та довірою близької людини слухаючи Франконові нарікання на необхідність перебувати в