Італійські черевики - Хеннінг Манкелль

7

Світало так, наче сірий дим сходив над укритим снігом озером.

Я стояв коло вікна і думав про те, що бачив свого батька в такій самій позі. Щоправда, я не такий товстий, як він тоді, хоча й мій живіт тепер звисав. Але хто мене бачив? Ніхто, окрім Гаррієт, що лежала на спині, підпертій подушками.

Я думав про те, що сталося після того, як я прокинувся від крику Гаррієт і вона зацідила мені кулаком прямо в ніс. Я був, так би мовити, напівголим чоловіком серед зимового ландшафту.

Я замислився, чи не спуститись мені до вкритого снігом озера і не прорубати свою ополонку. Мені бракувало відчуття болю, якого завдавала холодна вода. Але я знав, що не зроблю цього. Я залишусь у номері разом із Гаррієт. Ми одягнемось, поснідаємо і продовжимо нашу подорож.

Я думав про сон Гаррієт, від якого вона прокинулась, кричачи. Те, що вона розповіла, спочатку здалось украй заплутаним. Так, наче вона шукала сон, а знайшла лише уламки від нього. Хтось забивав у неї цвяхи, бо вона відмовилась віддати своє тіло. Той хтось уперто хотів розірвати її грудну клітку. Вона відбивалась, бувши в якійсь кімнаті чи то місцевості, де її зусібіч оточували люди, чиї обличчя вона ніяк не могла розпізнати. Їхні голоси нагадували загрозливі крики зловісних птахів. Врешті вона закричала і тим розбудила мене. Коли я спробував доторкнутись до неї, щоб заспокоїти чи, може, радше заспокоїтися самому, вона все ще знаходилась на межі сну і реальності і не розуміла, що з того правда. Тому вона мене вдарила, вона захищалась від невиразних постатей, які хотіли пробити її грудну клітку. Вона добряче вгатила мене кулаком, і цей удар нагадав мені про біль після бійки та пограбування в Римі. Щоправда, цього разу ніс не був зламаний.

Я напхав у ніздрі туалетного паперу, обмотав шию намоченим у холодній воді рушником і за якийсь час зауважив, що кровотеча припинилась. Гаррієт постукала в двері ванної й запитала, чи може чимось допомогти. Я хотів побути в спокої, тому відповів, що нічим. Коли я вийшов з ванної з двома жмутами паперу в носі, Гаррієт повернулась до ліжка. Вона зняла нічну сорочку й повісила її на бильці ліжка. Вона стежила за моїм поглядом.

— Я не хотіла тебе вдарити.

— Звичайно ж, ні. Тобі снилось.

— Хтось розривав моє тіло на шмаття. Піді мною ліжко зовсім мокре від поту. Тому я зняла нічну сорочку.

Я вибрав крісло біля великого вікна на озеро й сів. Надворі й досі було темно. Здалеку було чути, як гавкає пес.

Поодинокий гавкіт, наче незакінчені речення. Або розповідь, яку ніхто не слухає.

Гаррієт розповіла про свій сон.

Я дивився на неї і розумів, що вона була такою ж самою, як тоді, коли я її кохав. Хоч і сильно змінилася. Чому я думав про це? Врешті я усвідомив, що її голос анітрохи не змінився. Я не раз їй казав, що вона завжди дасть собі раду, бо зможе працювати телефоністкою. У неї був найгарніший голос, який я тільки чув.

— Ворожа кавалерія чекала в лісі, — сказала вона. — Раптом вони напали на мене так, що я не була здатна захиститись. Але все вже позаду. Тим паче, я знаю, що деякі жахи ніколи не повторюються. Вони втрачають свою силу і зникають.

— Я знаю, що ти тяжко хвора, — промовив я.

Я зовсім не планував цього казати. Слова просто вирвались мені з уст. Гаррієт здивовано на мене поглянула.

— У твоїй торбинці лежав лист, — сказав я. — Я шукав пояснення того, чому ти знепритомніла на кризі. Я знайшов той документ і прочитав.

— Чому ти не признався, що все знав?

— Мені було соромно за те, що я порпався в твоїй торбинці. Якби хтось зробив так зі мною, я б оскаженів.

— Ти завжди скрізь нишпорив. Ти завжди був таким.

— Це неправда.

— Правда. Жоден із нас уже не в змозі брехати. Чи не так?

Я почервонів. Вона мала рацію. Я завжди копирсався у чужих речах. Я навіть відкривав чужі листи, а потім знову їх заклеював. Моя мати мала збірку листів із літ молодості, у яких вона виливала душу своїй подрузі. Коли та померла, вона обв’язала листи стрічкою і звеліла їх спалити. Я спалив їх, але тільки після того, як прочитав. Я порпався в щоденниках та шухлядах своїх дівчат і навіть обнишпорював письмові столи своїх колег. Бувало навіть, я досліджував гаманці декотрих пацієнтів. Я не брав грошей. Мені потрібно було щось інше — таємниці, людські слабкості! Знати те, про що інші не здогадувались, що я знав.

І лише Гаррієт зловила мене на гарячому. Це сталось удома в її матері. Мене на хвильку залишили самого, і я вже почав ритися в секретері, як враз у кімнату беззвучно ввійшла Гаррієт і запитала, що я роблю. Вона вже давніше зауважила, що я обшукував її торбинку. Це був один із найнеприємніших моментів у моєму житті. Не пам’ятаю, що я відповів. Ми більше ніколи про це не говорили. Я більше не чіпав її речей. Але я й далі копирсався в житті друзів і колег. Аж ось вона нагадала мені, яким я був.

Вона підібрала ковдру і вказала, щоб я сів поруч. Я раптом збудився від думки про те, що під ковдрою вона гола. Я сів і поклав долоню на її руку. На її передпліччі виднівся візерунок з родимок. Я впізнав його. Все те саме, подумав я. І, попри плин років, ми й далі такі, як колись.

— Я не хотіла тобі казати, — мовила вона. — Ти б міг подумати, що це тому я тебе розшукала. Щоб знайти допомогу, якої не може бути.

— Надія завжди є.

— Ні ти, ні я не віримо в дива. Інколи вони стаються. Але вірити в них, чекати на них — це просто трата часу. Можливо, я проживу рік, а може, пів. Принаймні, мені здається, що з ходунцями та знеболювальними я зможу протягнути ще декілька місяців. Але не кажи мені, що завжди є надія.

— Медицина весь час прогресує. Інколи прогрес відбувається разюче швидко.

Вона сіла вище на подушках.

— Ти віриш у те, що кажеш?

Я не відповів. Я пригадав, як вона колись розповідала, що життя людини таке, як її