Італійські черевики - Хеннінг Манкелль

Я стояв на подвір’ї й прислухався. Пес і далі незворушно сидів перед дверима, вп’явши в них очі. Зі снігу стирчав заіржавілий плуг, наче рештки затопленого корабля. Все здавалось покинутим. Ніде не було видно інших слідів, крім собачих. Мені дедалі більше ставало недобре. Я підійшов до будинку й постукав у двері. Пес підвівся.

— Хто має відчинити? — прошепотів я. — На кого ти чекаєш? Чому ти сидів біля великої дороги?

Я ще раз постукав і натиснув на клямку. Двері були відчинені. Пес проскочив досередини поміж моїх ніг. У будинку пахло затхлим — не те щоб було не провітрено, а радше здавалось, наче час зупинився і почав сочитися запах занепаду. Пес побіг, як мені здавалось, у кухню і не повертався. Я крикнув, але відповіді не було. Зліва стояла кімната зі старомодними меблями та годинником, у якому за склом беззвучно рухалося вагадло. Справа сходи вели на другий поверх. Я пішов на кухню за псом і зупинився біля кухонних дверей.

На підлозі з сірого лінолеуму долілиць лежала стара жінка. Я відразу зрозумів, що вона мертва. Все одно я зробив те, що слід — нагнувся і помацав пульс на шиї, зап’ясті та на одній зі скронь. Власне, це було геть зайве, бо тіло було холодним і заціпенілим. Я здогадався, що це Capa Ларсон. У кухні було зимно, через одне з вікон — воно було прочинене. Саме через нього пес пробрався назовні, шукаючи допомоги. Я піднявся і роззирнувся. Довкола все було прибрано. Найпевніше, Сара Ларсон померла природною смертю. Її серце зупинилось, можливо, одна з судин у її голові тріснула. За моїми оцінками, їй було між вісімдесятьма і дев’яноста роками. Вона мала грубе сиве волосся, зібране у вузол на шиї. Я обережно повернув застигле тіло. Пес напружено спостерігав за мною. Коли жінка лежала на спині, пес понюхав її обличчя. Мені здавалось, наче я розглядаю іншу картину, ніж та, яку описала Гаррієт. Переді мною вона постала з самотністю, яку неможливо описати словами. Мертва жінка мала гарне обличчя. Існує особливий вид краси, що проявляється лише на лицях справді старих жінок. На порізаній зморшками шкірі відбились усі знаки і спогади з пройденого життя. Старі жінки, чиї тіла вже чекає земля.

Я подумав, як умирав мій батько. У нього був рак, що розрісся по всьому тілі. Біля його смертного ложа стояла пара бездоганно начищених черевиків. Проте він мовчав. Він онімів від страху смерті. І схуд до невпізнання. На нього теж уже чекала земля.

Я повернувся до Гаррієт, що вийшла з машини й стояла, спершись на свої ходун ці. Вона пішла зі мною до будинку і міцно вхопилася за руку, коли піднімалась по сходах. Пес і далі сидів на кухні.

— Вона лежить на підлозі, — сказав я. — Вона мертва і вже застигла, а обличчя пожовтіло. Ти не мусиш дивитись на неї.

— Я не боюся смерті. Єдине, чого я боюсь, — це так довго бути мертвою.

Так довго бути мертвою.

Згодом я пригадаю ці слова Гаррієт, сказані, коли ми стояли у темному коридорі і збирались увійти в кухню, де лежала мертва жінка.

Ми мовчки стояли. Потім обійшли весь будинок. Я шукав ознак наявності близьких чи рідних, з якими можна було зв’язатись. Колись тут жив чоловік, — це я зрозумів із фотографій на стінах. Але тепер вона жила сама з псом. Коли я зійшов із другого поверху, Гаррієт накрила обличчя Сари Ларсон рушником. Вона таки насилу нахилилась до тіла. Пес улігся в своєму кошику біля печі й пильно за нами стежив.

Я зателефонував до поліції й не відразу спромігся пояснити їм, де ми саме.

Я вийшов на веранду і чекав. Ми обоє почувались пригніченими. Мовчали, але я зауважив, що ми весь час намагаємося стояти поруч. Потім ми побачили, як фари розсікають ліс, і на подвір’ї зупинилась поліційна машина. З неї вийшли дуже молоді полісмени. Однією з них була жінка з довгим світлим волоссям, зібраним у хвіст позаду уніформної шапки. Жінці навряд чи було більше ніж 20—21 рік. Полісменів звали Анна та Еверт. Вони зайшли до кухні. Гаррієт зупинилась на сходах, а я пішов з ними.

— Що буде з собакою? — запитав я.

— Ми заберемо його з собою.

— А потім?

— Він зможе спати в камері для пияків, доки ми з’ясуємо, чи є якийсь близький родич, котрий схоче його забрати. В іншому разі він потрапить у ветеринарну лікарню, а в крайньому випадку його усиплять.

Їхні прикріплені на поясах рації безперервно шипіли. Молода жінка записала моє ім’я та мій номер телефону. Вона сказала, що ми вже можемо їхати. Я сів навпочіпки біля кошика і погладив спанієля по голові. Як його називали? Що буде з ним далі?

Поки ми їхали, загусли сутінки. У світлі фар виринали таблички з назвами, про які я ніколи не чув.

Коли мчиш по зимовому ландшафту, то здається, наче ти подолав звуковий бар’єр. Скрізь тихо — довкола і всередині тебе. Літо чи весна ніколи не бувають тихими. Вони наповнені звуками. А зима завжди тиха.

Ми доїхали до перехрестя. Я зупинився і побачив знак, на якому було вказано, що за дев’ять кілометрів стоїть заїзд Ревгюттан. Я не мав жодної гадки, що це, але нам із Гаррієт треба було десь зупинитися на ніч.

Заїзд виявився схожим на чималу садибу з будинком із двома крилами у великому парку. Перед головною будівлею стояло багато машин.

Я залишив Гаррієт і зайшов до освітленого холу, в якому старший чоловік мляво грав на старому піаніно. Почувши, що я ввійшов, він устав. Я запитав, чи не буде в них вільних номерів на цю ніч.

— Майже все зайнято. Ми приймаємо велике товариство, що святкує повернення додому одного американського родича.

— Жодного вільного номера?

Він уважно переглянув журнал.

— Є один.

— Нам потрібно два.

— У нас є великий подвійний номер із краєвидом озера. На першому поверсі, він дуже тихий. Його теж було зарезервовано, але хтось із того товариства захворів. Це все, що маємо.

— І там двоспальне ліжко? Чи між ліжками є столик?

— Там дуже зручне двоспальне ліжко. Досі ще ніхто не жалівся, щоб там було незручно спати. Один із колишніх принців Швеції, тепер