Італійські черевики - Хеннінг Манкелль
Мій батько працював у найпристойнішому з ресторанів Стокгольма, тож він добре заробляв. Це були часи, коли моя мати на диво рідко плакала. Одного разу батько прийшов із роботи і приніс їй нового капелюшка. Тоді вона плакала з радості. Саме в той день батько обслуговував директора одного з найбільших шведських банків, який примудрився напитись ще до обіду і залишити моєму батькові аж надто щедрі чайові. Я зрозумів, що отримати забагато чайових для мого батька було таким же приниженням, як отримати замало або й зовсім нічого. Отож тоді він перетворив їх на червоного капелюшка для моєї мами.
Вона не хотіла скласти нам компанію, коли батько запропонував поїхати на північ і влаштувати собі кількаденну відпустку перед тим, як йому знову доведеться шукати роботу.
Ми мали стару машину, що збереглася ще з часів батькової молодості. Отож саме в ній ми рано-вранці покинули Стокгольм і виїхали на трасу в напрямку Уппсали.
Ми ночували в тому готелі, що, можливо, називався «Фурувік». Пригадую, як я прокинувся ще до світанку від того, що мій батько стояв голий і дивився у вікно крізь прозорі штори. Так, наче він застиг від якоїсь думки. Протягом нескінченно довгої, хоча насправді зовсім короткої миті, я до смерті перелякався, і мені здалося, що він мене покидає. Від нього залишилась лише його шкіра і більше нічого. А за шкірою зяяла велика чорна діра. Скільки він так нерухомо простояв на підлозі — я не знаю, але пам’ятаю, як я, затамувавши подих, боявся, що він мене покидає. Нарешті він обернувся й окинув поглядом мене, — а я лежав із приплющеними очима, накрившись ковдрою по саму шию. Він знову ліг, і лише тоді, як я почув його рівне дихання вві сні, я обернувся обличчям до стіни і заснув.
Наступного дня ми приїхали.
Озерце було невелике. Вода в ньому була зовсім темна. З протилежного боку здіймалось високе каміння, а до того ж озерце оточував густий ліс. Пляжу чи хоча б переходу від лісу до води не було. Здавалось, наче дерева та озеро так зчепились один з одним, що нікому з них не вдавалось витіснити суперника.
Батько поплескав мене по плечі.
— Ходімо купатися, — сказав він.
— Я не взяв із собою плавок.
Він задоволено на мене глянув.
— Ти думаєш, хтось узяв їх? Невже ти думаєш, що нас тут хтось побачить? Хіба небезпечні лісові тролі, що ховаються за деревами?
Батько став роздягатись. Я крадькома дивився на його масивне тіло й соромився. У нього був величезний живіт, що вивалився зі спідніх, коли він їх зняв. Я роздягався так, наче все ж хтось міг мене бачити. Мій тато почвалав до води й кинувся в озеро. Його тіло, наче гігантський кит, шубовснуло так, що ціле озеро враз збурилось. Дзеркальна поверхня розбилась, вода накинулась на велике каміння по той бік озера. Я зайшов у воду й відчув холод. Чомусь я гадав, що вода має бути такої ж температури, що й повітря. Тепло парувало в лісі, але вода була холодна. Я швидко занурився й вибіг з води.
Мій батько кружляв в озері, замашисто гребучи руками та вдаряючи ногами, аж вода в озері здіймалася. А ще він співав. Не пам’ятаю, що саме, але здебільшого він вив з утіхи, наче сам буркотливий каскад чорної води перевтілився у свавільний спів мого батька.
Коли я сидів у машині поруч із Гаррієт і згадував цю давню подію, то раптом збагнув, що в моєму житті немає більше нічого, про що я пам’ятав би з такою чіткістю. Хоча це було 55 років тому, ця згадка відображала все моє життя: мій батько плаває сам-один у лісовому озері. Я стою голий, ховаючись за деревами, і дивлюся на батька. Ми були близькими людьми, на яких уже тоді чигала розлука.
Таке життя: один плаває, інший спостерігає.
Я відчув бажання знову побачити те озеро. І йшлося вже не тільки про обіцянку, яку я дав Гаррієт. Я хотів зробити собі приємність і побачити те, що, як мені здавалось, я вже ніколи більше не побачу.
Ми їхали зимовим королівством.
Дим і замерзлий туман зависали понад білими полями. Дим сторчма здіймався з коминів. З усіх сателітних антен, які повернули свої металеві очі до далеких супутників, звисали бурульки.
Через декілька годин я завернув на заправку. У мене закінчувалась рідина для миття скла. І нам би не завадило перекусити. Гаррієт зникла за стійкою з їжею-гриль, яка була з’єднана із заправкою. Я дивився, як вона повільно рухається, крок за кроком, сповнена болю. Коли я ввійшов досередини, вона вже сиділа за столом і їла. Стравою дня були ковбаски. З великого меню я вибрав рибне філе. Ми з Гаррієт були чи не єдиними відвідувачами. За столиком у кутку сидів водій вантажівки і куняв над горнятком кави. На його куртці я прочитав, що він «забезпечує рух Швеції».
Що ми робимо? Ми з Гаррієт подорожуємо на північ? Ми забезпечуємо рух у нашій країні? Чи ми лише маргінальні істоти, геть незначущі?
Гаррієт повільно жувала свої ковбаски. Я дивився на її поморщені руки і думав, що колись вони гладили моє тіло і дарували таке задоволення, яке мені пізніше майже ніколи не судилось відчути знову.
Водій вантажівки встав і вийшов.
Дівчина з надмірним макіяжем і в брудному фартуху принесла мені замовлену рибу. Звідкись долинали негучні звуки радіо. Я розчув, що це були новини, але не міг визначити, про що саме йшлося. Колись я був людиною, що весь час стежила за новинами. Я читав, слухав і дивився. Світ вимагав моєї присутності. Одного дня дві маленькі дівчинки топляться в Гета-каналі, іншого дня стріляють у президента. Я завжди мусив усе знати. Та завдяки рокам в ізоляції на острові моїх дідуся та бабусі ця звичка поволі мене покинула. Я не читав газет, а телевізійні новини дивився, та лише подеколи.
Гаррієт навіть не подужала й половини порції. За вікном почало посипати легким сніжком. Ресторан і далі був порожнім. Гаррієт із ходунцями зникла в туалеті. Коли вона повернулась, її
