Блукаюча у часі - Ява

прямим, трохи вище грудей. Довгі гарні ноги, червоні підбори, здається дівчата їх називали «шпильками». Звісно, доповненням до цілого сексуального портрета, було довге хвилясте волосся кольору гарячого шоколаду. Рухи її були повільними і гладкими. Якщо з простою зацікавленістю він міг поборотись, то з пристрастю — навряд чи. Він встав і пішов до неї. О так, ця пристрасть, що повністю тебе підкорює, знов полонила розум, відкинувши сором, здоровий глузд, все. Існувала тільки вона — її величність БАЖАННЯ.

— Маю надію, що дівчина не відмовить мені? — Вітольд нахабно відсторонив Павла. Той зніяковів.

— Цей танок я вже обіцяла.

— Я не проти! — Павло відступив і шепнув мені на вухо. — Зустрінемося завтра о дев’ятій на галявині ідолів.

Вітольд вже міцно тримав мене і кружляв в ритм музиці. Він був на голову вище, спортивної статури і його стальні обійми не терпіли відмови. Від такої настирної поведінки я розгубилась. Подивилася на Моніку, та реготала. От подруга називається!

— Пробач за лекцію. — Я мов прокинулась. Серце скажено клекотіло.

— Ніби якщо я скажу ні, то це щось змінить.

— Мені справді шкода. В мене був поганий настрій, і я не мав права кидатися на тебе.

— Вибачення прийняте.

— Мені полегшало.

— А зараз що це було?!

— Це, — він уважно подивився мені в очі, яких як я не намагалася, відвести не могла, — це бій самців за саму гарну самку — Що?! Бій самців за самку. Я зупинилась.

— Я не хочу танцювати.

— Що тебе образило? Це ж закони природи: природній відбір.

— То я самка? Гарне порівняння ж. До речі, якщо вже казати мовою природи, то ви кобель! — Відпихнувши його, я пішла. Круто загнула. Прощавайте мої гарні оцінки з міфології!

— Що сталося?

— Моніка ти уявляєш, він щойно сказав, що відбив мене від самців. Я назвала його «кобель».

— Як? — Моніка поперхнулась.

— Не треба подруга таких очей, ніби ти не знаєш, що означає це слово.

— Ната, це жорстоко було, ха — ха, хоч хтось дав йому відсіч. Але дорогенька, щось мені підказує, що він так просто не здається. — Моніка кивнула головою в бік. Так, Вітольд йшов до нас.

— Привіт Моніка. Якщо я з вами посиджу, нічого?

— Звісно ні! — Моніка лукаво посміхнулася йому. Ці двоє виглядали зараз підозріло.

— Дякую. Це від нашого столу до вашого. — Вітольд поставив пляшку вина на стіл. — Це, як би мовити, моє перепрошення. Я мав необережність невдало пожартувати, чим образив твою подругу. Прошу вибачення. — Сказав він персонально мені.

— Занадто багато вибачень за один вечір?

— Розумієш, ми, кобеля, такі, спочатку накоїмо, а потім виправляємося. — Вітольд розлив шампанське по келихах.

— За самих гарних жінок, які сидять за цим столом!

— Будьмо! — Вони випили. Я лише ледве торкнулася губами. Мені потрібно залишатися при ясному розумі, особливо тепер, після розмови з Павлом.

— Здається він і насправді запав на тебе. — Зашепотіла Моніка мені на вухо, — але не втрачай голови, від рук цього самця розбилося не одне дівоче серце.

— Ви танцюєте? — До мене підійшов хлопець, однокурсник Ігор.

— Так, звісно. — «Аби вшитися звідси».

— І кому я повинен бути вдячним за репутацію бабія? — Широко усміхаючись, Вітольд налив ще шампанського.

— Мені звісно.

— Я так і здогадався. І навіщо ж ти такі плітки розпускаєш? Я просто хотів подружитися з твоєю подругою.

— Подружитись? А як же, дай пригадати, ти дружив з Катею, Танею. О, ледве не забула, Оля! Ти зі всіма хотів дружити. Тільки вся твоя дружба потім їм боком вийшла, на моєму плечі, ридаючи три дні і три ночі. А те, що Наталя мені подруга — це точно. Тому і попередила про тебе. Хоча знаєш, ти їй з самого початку не сподобався. Так що я не винна.

— Ти їй розповіла про дівчат?

— Ні.

— Звісно ж.

— Вітольд, я знаю тебе вже давно, ти жодної спідниці не пропустиш, особливо, якщо це гарна спідниця першокурсниці. І, будь ласка, облиш дівчинку у спокої.

— Моя королева гнівається? — Очі Вітольда заблищали вогнем, так, це справжні вогні горіли в очах.

— Припини. Якщо ми хочемо жити у цьому світі, ми повинні дотримуватися його правил. Не ображати найкращих подруг. І навіщо ти налякав її у лісі? Кортіло прийняти свою справжню подобу? Рано дорогенький, не час ще.

— Моя люба, не забувай свого місця. Владарюй своєю нечистю, я ж — хазяїн своєї території. У тебе своє ремесло, у мене — своє.

— Все так. Ти хазяїн, поки що. Але ж влада мінлива пані. — Відчувши, що їх розмова переходить в небезпечне для неї русло, Моніка змінила гордівливий тон на дружній. — Пропоную не сваритися. Я просто ввічливо прохаю не чіпати її.

— Підтримаю пропозицію щодо припинення сварок.

Танок закінчився. Розчаровано, я повернулася на місце. Танцювати вже не хотілось.

— Я втомилася, може підемо спати? Чи ти ще хочеш залишитися? — Спитала Моніка, вона натягувала куртку.

— Я залишуся. — Насправді мені хотілось піти, але потрібно дещо переговорити з Павлом.

— Хто тебе проведе?

— Кавалер!

— Так? І хто він? — Моніка очима вказала на Вітольда.

— Гітарист. — Несподівано видала я.

— Нічого собі! Коли ти встигла його закадрити?

— Ще не встигла. Дивись і вчися. — Відпивши від шампанського, я пішла в атаку. Це виявилося не складно, гітарист гурту не зводив з мене очей цілий вечір, тому, коли я підійшла до нього і запропонувала провести себе, він не відмовився. Його звали Еней. Маю надію, що він таки парубок моторний і хлопець хоть куди козак! Не скажу, що він був красень. Але такий собі поганий хлопець з татуїровками. Гарний кандидат