Блукаюча у часі - Ява

без жодної зморшки й такий мрійливий вираз обличчя. Моніка навпаки, виглядала злою та невдоволеною. Вона чесала волосся зі злістю, що по — всьому було байдуже Грільді. До них пленталися ті троє істот, що колись були живими дівчатами. Мені здалося, що ось, я заплющу очі й це все щезне. Мені це здається? Павло схоже відчував те саме, бо він тер очі й намагався краще роздивитися.

— Що ще?!!! — Крикнула Моніка до потопельниць. Вони мугикали, Моніка стурбовано подивилася на те місце, де ми ховалися. Тоді, я була впевнена, що вона побачила нас.

— Що вони кажуть? — Спитала Грільда важким чоловічим баритоном.

— Вони хочуть їсти, ненажерливі істоти.

— Вони, і кадук теж. Ти забарилася з цим Марком. Болотник вимагає здобич.

— Я його привезу, завтра.

— Сьогодні.

— Завтра.

— СЬОГОДНІ! — Заволала Грільда. Хоча вона і виглядала як цнотлива дівонька, але голос мала демона. Моніка опустила голову, мені здалося, що вона підкорюється Грільді.

— Сьогодні. — Вже пошепки повторила вона. Павло постукав мене по руці. Він перелякано кивнув в бік. До нас наближався вогник. Крізь туман він мав нечіткі обриси. До нас йшов чоловік. Це був монах. Його довга ряса забруднилася. Він був рослим та струнким. Високо над головою тримав ліхтарик.

— Діти, що ви тут робите? — Це був священик, мабуть, з місцевої церкви. Його очі сльозилися і він протирав їх хусткою. Його вольове підборіддя з глибокою ямкою трохи тремтіло. На чарусі ж вже нікого не було. Може все плід нашої уяви, може ми надихалися вуглецю?!

— Ми заблукали — Нарешті сказав Павло.

— Вам тут не місце. Пішли я вас виведу звідси. — Священик мав стомлений вигляд. Він трішки кульгав, проте йшов впевнено. Ми трималися за руки, готові вщухнути від нього при перших ознаках…ненормальності? Пастор йшов мовчки, нічого в нас не питав, він дивився на всі сторони й реагував на кожний звук, як і ми.

— Мені здається, що за нами спостерігають. — Прошепотів Павло.

— Так, мені теж. — Скоро ми вийшли на кладовище. Воно знаходилося за церквою на першому ярусі острова. Була третя година дня. Тут все було інакше: сонце жовтого кольору, синє холодне небо. І жодного туману, вогкості та мерців. Люди займалися звичайними денними справами. Ще було багато туристів, хоча острів і був гарніший влітку, гостей від цього не поменшало. Священик дійшов до краю кладовища і нарешті повернувся до нас. Його очі булі білі, наче вицвіли. Він не вимовив жодного слова, складалося враження, що він взагалі забув про нас. Чоловік знов пішов у бік болота. Він все так і йшов з високо піднятим ліхтарем, наче щось шукаючи. Ми з Павлом перезирнулися.

— Що за чортівня?! Ти бачила його очі? — Крикнув він. Але я не встигла нічого сказати, на мій мобільник подзвонила Моніка. Автоматично я відповіла.

— Що, що вона хотіла?

— Вона сказала, що вже забрала Марка і вони у гуртожитку.

— Нам терміново потрібно його вивезти звідти. Ти ж чула, вона повинна його привести на те болото сьогодні знов!

— Так. Але куди ми його вивеземо?

— Не знаю, може сюди ж, в церкву. Це ж святе місце!

— Ти бачив святого отця? Він як очманілий?! Де гарантія того, що і вся ця, нібито священна споруда, захистить Марка і нас?

— Наталя? Павло? — Павло ахнув. Це був Вітольд. Він був одягнений у джинсовий замурзаний землею комбінезон. На руках одягнуті господарчі рукавички, він тримав відро зі сміттям. Вітольд посміхався своєю «всезнаючою» посмішкою.

— Вітольд Євгенович!!!! — Він кинувся до нього.

— Що ви тут робите? Ви себе бачили? Брудні. Ви тремтите! Де ви були?!

— Ми, той, заблукали, в болотах. — Вітольд поставив відро та зняв рукавички. Він обтер піт з чола.

— Болото… Що ви там робили? — Його обличчя стало кам’яним, він припинив посміхатися. — Ми перезирнулися.

— Павло запросив мене прогулятися. І якось так бродили-бродили. — Нічого путнього в голову не лізло.

— Ха-ха! Напевно вам розказали ту історію про монахів і дівчат-самогубців і ви вирішили на власні очі піти подивитися на ті славнозвісні болота! Діти-діти. Ви знаєте скільки людей там заблукало?

— Скільки? — Спитала я.

— Багато. Та і не всіх находили. Там же трясовина, поглинула багацько людей…

— А ви що тут робите? — Павло взяв відро. — Допоможу?

— Так, дякую. Пішли я дам вам одяг. Не йти ж вам в такому вигляді крізь місто. — Ми попрямували до церкви. Вітольд дав нам одежу, яку жертвували храму. — Я працюю тут садівником декілька разів на тиждень. І служу на вихідних. Я казав, що маю сан?

— Ви казали, що люди пропадають на болотах?

— Так.

— А ті, кого находили нічого дивного не розповідали?

— Наприклад?

— Я не знаю, може вони щось таке бачили?

— Наталя, ви теж щось бачили, ти це намагаєшся сказати?

— Ні, звісно, ні. Це просто цікавість, от і все.

— Було одне, дивне. В минулому році. А Моніка тобі хіба не розповідала? Це з її подругами сталося.

— Що — що? — Водночас спитали я з Павлом.

— Не хочу бути пліткарем, і розкажу те, про що базікають у місті. Добре? Так от. Їх було четверо подруг, одну ви знаєте, це Моніка, інші — Ольга, дуже сором’язлива дівчинка була, Януся та Лєра, здається. Вони дружили ще з дитинства. Всі разом вступили до університету. А потім її подруги закохалися в одного і того ж парубка. Я вже і не пам’ятаю як його звали. Після тої історії він поїхав звідси. Так от, дівчата змагалися за його увагу і з найліпших подруг перетворилися на затятих суперниць. Він же грався в цю гру залюбки, його тішила вся ця ситуація. Але дівки пішли далі та захопилися магією. Вони знайшли ритуал аби причарувати цього бідолашного парубка. Вночі, вони спустилися в те