Блукаюча у часі - Ява

Їли переважно мовчки. Говорили чоловіки, всі, окрім отця Дмитра. Навіть мій горе-наречений щось казав, постійно запихаючись їжею. Він був потворний. Вочевидь, це почуття було в нас взаємне. Йому більш до вподоби була Олена, яка червоніла кожний раз, як він до неї звертався. Про смаки не сперечаються, так, але наречений зі всіма своїми свинячими прошарками й бородавками був огидним. Він нацупив слинявчик, їв як свиня. Облизував жирні пухкі пальці на яких лопалися важкі кільця. Чоловіки гомоніли, наречений хрюкав і пхав ногою компаньйонку, Олена всміхалася, їй, здається, він подобався. Все це скидалося на сюрреалістичну картину. Отже, вечеря затяглася, здавалося вона не скінчиться ніколи.

— Отче, я прийду завтра на сповідь.

— Я буду чекати. — Він подивився на нареченого із жалістю. Дмитро врешті співчував мені та розумів мою відразу.

— Вона в нас дуже набожна. — Сказала мати гладячи мене по руці. Знала б вона про об’єкт мого захоплення!

Наступного дня я вже стояла біля церкви. Я все вирішила. Якщо він погодиться, ми втечемо, одружимося в іншому місті й батько нічого не зможе зробити. Мрії про те, як ми живемо, скромно, при церкві, дало мене надію на найкраще. Це були наївні думки. Вночі я майже не спала, тому темні круги під очима ярко контрастували з блідою шкірою. Пастор відразу це помітив. За моїм проханням він сповідував мене не в сповідальні. Ми сиділи на сходинках біля вівтаря. Дві монахині прибирали після меси в залі.

— Ти хотіла мені щось сказати?

— Так.

— Кажи як є, не мовчи…

— Це непросто.

— Ви все ж?

— Я не хочу заміж за ту свиню!

— Шшш! Не кажи так. Ти в храмі Божому. — Монахині озирнулися. Винувато Дмитро посміхнувся їм.

— Ви все бачили на власні очі, отче. Він бридкий. І залицяється до моєї Олени, але в мене є і друга причина. Я до безтями кохаю іншого! — Я вхопила його за руку.

— Я знаю. Я бачу. Але твоє кохання одноголосе. — Він намагався забрати свою руку. Мені здалося, що дотики були неприємні для нього. Мої дотики?! Раніше він вільно тримав мене за руку.

— Чому ж?!

— Моніка, все своє життя і любов, я присвятив Богові. Прийнявши обітницю безшлюбності, я знав, від чого відмовляюся і на що йду.

— Це несправедливо!

— Ти така молода, — він погладив мене по щоці. Я затамувала подих. — Пробач, але…

— Ти не кохаєш мене?

— Зрозумій, я люблю тебе як сестру. Ти ж, повинна підкоритися волі батька. Це твій обов’язок. — Я не на жарт образилася. Тоді мені здалися його слова просто жахом. Я бачила, що він не кохає мене, але ж і байдужим не був? Можливо, він відчував до мене фізичний потяг, але його моральність була вищою за це. Я жадала, щоб він кохав мене, кохав як я його. Я переконала себе в щирості його почуттів і в тому, що він не може в цьому зізнатися.

— Ні, я не вірю. — Витираючи підлі сльози, моя рука все ще міцно тримала його рукав. — Я ж бачу, як ти на мене дивишся! Ти боїшся? Не бійся нікого і нічого! — І я нетерпляче загомоніла про всі свої плани на наше спільне життя. Сказати, що він ошаленів, не сказати нічого.

— Ти помиляєшся, Моніка. Навіть, якщо я не мав би сану, ми не змогли б бути разом. Ніколи. — Все це він сказав не звичайним ласкавим голос, а твердою чоловічою відмовою. Вся в сльозах я вибігла з церкви, здивовані охоронці помчали за мною. Плачучи, в істериці, я сиділа в кімнаті. Олена була поруч і всілякими засобами намагалася заспокоїти мене.

— Моніка, люба, заспокойся. — Але ніякі слова не діяли. Вночі мені знов наснився той сон. Я чула його низький голос, майже пошепки, він казав про кохання і про те, що нам судилося бути разом, просто не прийшов ще час. Наступного ранку, Олена допомагала мені одягнутися та сказала, що знає, як треба діяти: «В місті живе відьма, так про неї кажуть. Підемо. Вона зварить зілля і твій коханий буде з тобою».

— Облиш, Олена. Навіть якщо і так, мій батько ніколи цього не дозволить. Дмитро правий, я все це собі вигадала.

— Моніка, вона все зробить. І Дмитра причарує, і батько замилує, і з нареченим порадить.

— Невже? — Я їй довірилася. Була в одному із тих станів, коли можна вмовити й з чортом піти. Олена знала, що я примхлива і зіграла на цьому. Ми прийшли на вулицю Криву, так вона тоді називалася. І назву свою цілком виправдовувала. Ця вулиця, як нерівний рубець, розсікав місто на дві половини. Вулиця була вигнута в різні боки. По обидві сторони брущатої дороги хилилися старі будинки. Вони, як і сама Крива, були вивернутими, похилими, кричали: «Геть!», але хто їх слухав. Багаті, бідні, всім сюди був замовлений шлях. Люди, в пошуках любові, грошей, влади, гамування свої інстинктів, приходили сюди. В цьому місті знаходились магічні крамниці, приватні клуби, відьми. І кожен знаходив те, за чим сюди йшов. Люди мого класу, прикривали обличчя, ховалися за своїми супутниками. В той день дув сильний вітер. Дощові хмари, от-от мали вибухнути. Проте на Кривій було людно. Ми йшли під руку з Оленою, без охоронців. Обличчя я, звісно, сховала під вуаллю. Нарешті ми підійшли до п’яти поверхового старого будинку. На порозі стояла елегантна дама і палила мундштук. Вона одразу справила на мене враження. Жінка була дуже високою та стрункою. Її вишукана довга сукня була обшита бусинками. Як маленькі сльозинки вони розкинулися по поділу одежі. Високий комір був туго застібнутий. Руде волосся туго зібране на потилиці. Відьма випустила тонку цівку тютюнового диму зі своїх яскраво-червоних губ. Вона прямо дивилася на мене, жінка була володаркою рідкого кольору очей — смарагдових. Однак