Блукаюча у часі - Ява

— Він кохає мене! — Захоплено кричала я.

— Так! — Відьма посадила мене на стілець, який хтозна — звідки взявся у центрі кімнати замість стола. Вона облизувала губи, майже підтанцьовувала. Я закрила очі, рукою вхопилась за чоло. В мене жар.

— Нам прийдеться зламати його волю, і тільки. Те, що він до тебе небайдужий — дуже полегшить нам діло. По правді кажучи, якщо б він не відчував до тебе ніяких емоцій, це діло було б програним. Мені треба вийти ненадовго. Почекайте. — Вона жодного разу не використала слово «кохає», з того можна судити, тільки про мою особисту дурість. Відьма зайшла у дзеркало, наче в двері, і розтанула. Я бачила лише своє зображення в чотирьох дзеркалах з різними окантовками й символами. Зараз, згадуючи це, я дивуюсь, чому мене не налякало все те, що відбувалося. Я була сліпа, засліплена своїм фатальним коханням і п’яна від знання того, що моє почуття взаємне. З’явилася відьма, але з іншого дзеркала, в руках вона несла золоту чашу, з вкрапленими сапфірами та діамантами. В ній на дні була вода.

— Сюди, в ніч на Юрія, крапнеш своєї крові та даси випити нареченому в день весілля.

— Навіщо? — Відьма роздратовано хмикнула.

— Це наслідки люба.

— В ніч на Юрія? Це ж 6 травня, через чотири тижні. Але через два я виходжу заміж!

— А ніхто і не казав, що це буде легко і відразу. Вір мені! Ти ще не раз прийдеш до мене. До свого пастора не ходи. Завітаєш до нього на сповідь, перед весіллям і подаруй це, — з кишені вона дістала ладанку, — він дасть тобі щось замість. В цю ж ніч зробиш таке… — Все, що наказувала відьма, лякало мене, сіяло сумнів в усьому, на що я наважувалася. Але… Вона переконувала, ніби мій пастор мене кохає. Я простягнула руки до чаші.

— А — а — а! — Пригрозила відьма пальцем. — Спочатку контракт. — І знов нізвідки вона дістала згорток. Я неохоче взяла його до рук. На ньому було написано всього одне речення: «Моніка Ружевська бере всі наслідки після ритуалу на себе». Отак просто? Ніби якийсь дитячий жарт!

— А підписувати його потрібно кров’ю?

— Звісно. — Ханна виглядала серйозною. Мені здалося, що вона ось-ось розсміється і скаже, як добре вони з Оленою мене провели. Так і було. Тільки не в тому сенсі, в якому я думала. — Ну, добре.

— Приклади палець до паперу, він сам всмокче твою кров. — Не дуже вірячи в її слова, я так і зробила, але папір присмоктався до шкіри. Якісь маленькі цупкі присоски витягували краплини крові, які розпливалися майже чорними плямами у згорток. Очі відьми розширювалися і вона захоплено дивилася на контракт. Ніби й сама не вірила в свою вдачу. Я ж попленталася додому. Виснажена, проте повна закоханості та впевненості.

Через два тижні я пішла на сповідь. Як казала відьма, так я і зробила, протягнувши ладанку пастору я думала, він відразу кинеться до мене зі словами кохання. А він покрутивши її, сховав у кишеню.

— Дякую Моніка. Мені приємно. Дозволь і я подарую тобі щось. — Опустивши очі, він протягнув мені свої чотки. Бог мій! Відьма так і сказала. Вхопивши їх, наче останнє в своєму житті, я притулила їх до серця. — Я буду завжди ходити з ними! Ніколи вас не забуду!

— Ти кажеш так, наче прощаєшся?

— Так, я хочу змінити церкву. Через свої почуття до вас, я не можу більше приходити сюди.

— Що ж, це правильне рішення. Я гадаю, так буде краще для обох нас. — Чи мені здалося, чи він і насправді засмутився? Тихенько і легко він пішов. Моє серце боліло, і я зробила геть безглузду річ — побігла за ним.

— Дмитро! — Він озирнувся, я поцілувала його в губи, міцно обнявши. Зовсім оторопівши, він грубо відштовхнув мене.

— Що ти робиш!

— Те, на що ти б ніколи не зважився. Ти хочеш мене так само як і я тебе.

— Твоя пристрасть задурманила твій розум. Я ніколи не буду з тобою. Моя доля вирішена. Цей вибір я зробив сам і свідомо. Я хочу служити церкві й ніколи, чуєш, ніколи не буду з таким капризним дівчисько як ти! — Зло тупнув ногою, він швидко пішов. А я так і залишилася стояти з відкритим ротом. Хвиля образи повільно, але впевнено підіймалася в грудях. «Капризне дівчисько?!».

Настала ніч з п’ятого на шосте травня. Була північ. Засліплена образою, я йшла закутавшись в хустку по дорозі до коров’ячого броду. Коли я знайшла сліди корови, то набрали з нього до рота води (з відразою, до речі). Це було принизливо і скидалося на божевілля, але я робила все, що наказала мені відьма. Покропила цією водою хреста, зняла з себе весь одяг і розіславши його на хресті, вилізла оголена на нього. Так я лежала декілька хвилин, було холодно і я відчувала себе дурепою. Далі, мені здалося, що я заснула. Очі були заплющенні. Відьма сказала, не відкривати їх доти, поки мене не покличуть. Мені стало зовсім холодно, ніг і рук я не відчувала, волосся поприлипало до тіла.

— Хто тут? — Спитав чоловічий голос.

— Це я. — Все так, як і казала відьма. До мене підійшов чоловік. Світло від місяця було достатньо, щоб я розгледіла в ньому Дмитра. Він наче спав з розплющеними очима.

— Хто тут? Відгукніться!

— Моніка.

— Моніка?! — Скоріше це було запитання ніж оклик, і до болю знайомий голос. — Що ти тут робиш так пізно?! — Собаки навкруги наче скажені лаяли. Він стояв засунувши руки в кишені ряси й дивився скляним поглядом.

Яскраве світло било в очі. Я лежала в своєму ліжку, у своїй кімнаті. Поруч нікого. Голова боліла, в скронях стукала кров. Невже все наснилося?! Я відкинула покривало.

— Дорогенька, ти вже встала? О бог мій! В тебе ці дні настали. Треба ж таке в день весілля. Ну нічого. В день мого весілля… — Мати почала в сотий раз розповідати про цей