Блукаюча у часі - Ява

популярний серед студентів, але я вперто продовжувала відноситися до нього з насторогою. І ще той факт, що він мав духовний сан, збивали зовсім з пантелику. Як такий чоловік — кремінь, хижацької натури міг мати релігію? Я чула, що він розпусник. Звідусіль посипалися пропозиції до викладача, всі хотіли, щоб саме з ними посидів Вітольд Євгенович.

— Дякую, дякую. Мене вже було запрошено! Пробачте. — І сів з нами. Цього я ніяк не очікувала. Перехвилювавшись Павло взагалі розлив каву, для нього цей чоловік був авторитетом.

— Ой, який я незграбний. Я зараз, пан Вітольд, вам чогось принести? — Але до Вітольда вже підскочили аж дві офіціантки водночас.

— Дякую дівчата, але мене сьогодні друг пригощає. Так, Павлику, унцію пиву, будь ласка. — Павло кивнув.

— Ната, ти ще щось будеш?

— Ні, дякую. Ще одне горнятко чаю і мене знудить. Ш в и д ш е. — Промовила я до нього одними лише губами, він ледве всміхнувся.

— Сподіваюсь, у вас не побачення? — І знов він сів у свою звичну позу: ноги ширше, руки на столі зціплені в замок.

— А може і побачення.

— Я завадив? — Ні краплі незручності, навіть якби я і сказала, що завадив, він і не думав йти. — Хоча, цей хлопчик, не твій тип.

— Ні, в нас не побачення. І так, ви завадили. — Ну ж бо, проси вибачення та йди. Як же я себе почувала незручно, він не відводив очей, дивився прямо. Чого ж ти до мене чіпляєшся! Тільки зараз до мене дійшов зміст його останніх слів «це не твій тип», хм…

— Хто ж тоді мій тип?!

— Якщо відверто, то він, здається, зараз з іншою. — Від обурення я почервоніла, невже була так очевидна моя симпатія до Марка!

— Це ви про кого? — Я покашляла, прочищаючи горло. Де ж Павло!

— Я про Марка. Ти дуже на ньому зациклена. Тим паче, він теж зациклений, на іншій. Тобі треба спілкуватися з другими чоловіками…

— Мені неприємна ця тема. Тим паче, — мені здалося, я зараз задихнуся від люті, — з вами. Якщо вам так кортить прочитати лекцію, то, — що ж сказати, — завтра у вас їх достатньо! — От дурницю бовтнула. Я збиралась вже встати й піти, як до столика підійшли водночас Марк і Павло.

— А от і ти друже! — Павло повернувся з бокалом пива. — Де ти був? — Він, як і вся решта за сусідніми столиками, ошелешено дивився на Марка. Він мав жовтий колір обличчя, пересохлі потріскані губи. Штани у багнюці, руки чорні, здавалося, що він капав землю. Вона була і на його куртці, і на шиї, під нігтями рук.

— Я… — Марк подивився на свої руки так, наче вперше їх побачив. Потім колихнувся. Вітольд з Павлом кинулися підтримати хлопця.

— Гей, хлопчина, що з тобою сталося? — Вітольд тримав його обома руками.

— Я… — Все що міг сказати Марк. Мене це все не на жарт перелякало. Може він зустрів ту потвору з відірваною головою під піхвою?

— Друже, думаю тобі треба відвести його до медичного пункту. Зможеш?

— Так, звісно. — Павло перехопив Марка. — Ната?

— Я з вами!

— Ні-ні. Тобі треба встигнути в гуртожиток до десятої, а то знов отримаєш якесь покарання. Сама підеш?!

— Я проведу її. — Вітольд подивився на мене, — якщо, звісно, дама не проти. — Ох дідько! Я проти! Проти! Проти!

— Ні, не проти. — Якомога байдуже сказала я. — Але хлопці вже попленталися до виходу. — Зателефонуй потім мені! Чуєш, Павло?

Ми йшли мовчки. Я розуміла, що до десятої вечора повинна бути в гуртожитку, бо залишок навчального року проведу в їдальні із засмальцьованою сіткою на голові. Проте я дуже хвилювалася за Марка.

— Не хвилюйся за друга. Я відразу піду до медпункту. Тобі ж не можна потрапляти в пригоди.

— Добре. — Я відчувала себе ніяково, декілька раз хотіла ще щось сказати, але зупинялася. Він теж, здається, так себе відчував. От ми дійшли до корпусу.

— От чорт! Гуртожиток зачинили. — Вже була початок одинадцятого, неймовірно, але ми йшли майже 20 хвилин, коли до кав’ярні 10 хвилин ходу.

— Не хвилюйся, ми попросимо вахтерку відчинити. Я щось вигадаю. — Вітольд потягнувся до дзвінка.

— Не треба! — Я перехопила руку, мені здалося, ні, я відчула як тремтіння проскочила по його руці й передалося мені.

— Чому ж? — Його голос став хриплим й тихим. Вивернувшись від моєї руки він обережно зціпив свої пальці в мої.

— Вона дуже, той, зла. — Я не могла знайти слів, голос тремтів, та куди там голос, все тіло. Що ж це таке? Раптом задзвонив мій мобільник, — це дзвінок спасіння, я висмикнула руку. Моніка! Дякувати Богові. Обмалювавши їй ситуацію, Моніка наказала йти до чорного ходу, вона відімкне його. Вітольд провів мене до нього, хід був з іншої сторони вежі. Я йшла швидко, настільки, наскільки могла, і відчувала себе просто дурепою від цього. Моніка вже чекала.

— Привіт! Тихенько. Нумо, хутко! О, Вітольд? Доброго вечора, не очікувала тебе побачити. — Моніка здивовано подивилася на мене.

— На добраніч. — Тільки і сказала я не дивлячись, навіть, у його бік.

— І вам дівчатка, солодких снів. — Промуркотів чоловік.

— Наталя, це твоє діло звісно, але він бабій. До того ж такий, котрий сам за дівчатами не бігає. Він грає в садистські ігри. Закохує в себе і ти не встигнеш оговтатися, як вже сама вештаєшся за ним. Цей чоловік отримає від цього задоволення. — Перше, що сказала мені подруга, коли ми потрапили до кімнати.

— А що з його жінкою трапилося?

— Не знаю. Знаю, що він переїхав сюди сам. Вона іноді приїжджала до нього, але вони не дуже ладнали.

— Діти є?

— Ні. А чому ти так раптом зацікавилась?

— Просто. Нічого такого. Він мені не подобається, ти ж знаєш.