Блукаюча у часі - Ява

— А що? — Раптом в голові Марка промайнула думка, що вона може бути не сама. Він чітко вималював картинку: ось вона в ліжку, в обіймах іншого. І чомусь, цей інший був їх викладач міфології — Вітольд. Пояснити собі, чому саме Вітольд, він не міг. Але ця уявна парочка сміялася з нього, втамовувала свою пристрасть. Такі думи йому хтось навіював, але він цього не розумів.

— Піду до неї. — Допивши одним ковтком сік, він швидко побіг, в його уявній картинці він вже молотив Вітольда, а Моніка благала помилування.

— Куди, ти йолопе! Тебе ж не пустять, гуртожитки зачинені для відвідувачів після двадцятої! — Але Марк вже не чув Павла, він біг. Хлопець розумів, що в гуртожиток не попаде через двері. Отже, залізе у вікно, вона побачить і впустить його. І він ще раз спробує. Марк намагався йти, якомога швидше, але від хвилювання ноги якось плутались, він тяжко дихав, йому стало жарко.

В той самий час Моніка йшла не поспішаючи по гальковій доріжці. Дівчина все — таки вирішила піти в кав’ярню до друзів. Їй вже так набридло це покарання. І ще Альбіна, ця стерво, вічно чіпає Наталю. Підіймався північний вітер. Він ніс запах болота і купу подій. Моніка сильніше закуталася у в’язану хустку. Думками вона блукала.

На протилежній стороні алеї, вона побачила Марка, він швидко наближався, але все одно був ще далеко. Моніка знала, куди він йде. Адже сама навіяла йому ті думки про неї й Вітольда. Хлопець був майже на межі, майже готовий для останнього кроку. В сквері ані души, дівчина помітила, що було якось підозріло тихо. Отже, вони не самі, а з тими, хто блукає у темряві. Вона пришвидшила кроки. Моніка бачила тіні, які повзли з кутків пітьми, вони намагалися випередити її, ось, нізвідки визирнула фігура людини. Вона зупинила Марка. Моніка здогадалася, хто це був. Він ласував кров’ю та обертав людей на живих мерців. Фігура повернула до неї обличчя і два ікла заблищали у пітьмі. Моніка зупинилася, діставши прямо з повітря блискуче лезо, опромінене пітьмою. Вона встромила його кінцем у землю. Закляття розірвало тишу: уся нечисть повилазила вмить звідусіль, їх кликала володарка. Все навкруги завмерло, Марк обернувся стовпом, Моніка ж стала іншою. Її волосся стало довгим до самісіньких стоп. Воно сяяло вогняно-рудим кольором, немов язики полум’я, танцювало, мерехтіло в нічній темряві. Її очі стали повністю чорними, шкіра блідою, як у мерця. Нечисть припала до її ніг.

— Звали володарка?! — Скільки голосів можна було зараз почути, ричань, перешіптувань.

— Зупиніть його! — Язик в неї був як у змії, цупкими кігтями на руках вона чіплялася за повітря. Моніка наблизилася до упиря, але ноги її не рухалися, замість їх у неї аж так і кишіли сотні змій, вони несли свою хазяйку. Упир повернувся до неї, вигляд мав розчарований.

— Пані Моніка. — Він злегка вклонився їй. Моніка нічого не відповіла на його вітання. Вона зневажає упирів.

— Чому ти тут? Хіба ти не знаєш, цей чоловік мій! — Прошепотіла вона зміїними нотками.

— Ні. Я не знав. І не впізнав вас здалека. Пробачте мені, будь ласка, але я маю право обирати кого завгодно. — І тут він мав рацію. Шанувати закони цього світу навіть вона повинна була.

— Він давно мною обраний. — Упир відстоював своє право.

— Він не має вашої мітки пані.

— Якщо я запропоную тобі іншого, ти залишиш цього?

— Так… — Упир показав свої ікла. — Я хочу її, — в руках у нього з’явився клаптик волосся, він підніс його до носа, ввібрав запах, його тіло затремтіло, — так, її…

— Хай буде так, бери. Але запам’ятайте всі інші, цей мій! — При цих словах змії на ногах зашипіли.

— Домовилися. Проте зробіть на ньому вже мітку. Він причинний?

— Не зовсім, поки ще.

— Моя пані чекає слушної нагоди? — Відьма втомлено подивилася на нього. Як же їй це все остогиділо. Проте було одне «але», яке не дозволяло чинити наразі інакше.

— Зовсім скоро. — Упир розтанув блідними вогниками у пітьмі. На обличчі мав дивовижно — прискіпливу посмішку.

Щойно Моніка віддала згоду на поживу упирем Альбіни. В альтернативі — це був кращий варіант ніж Марк, її Марк. Всі істоти заповзли по своїм куткам. Моніка ж стояла на своєму місці з кинджалом у руці, вона дмухнула на нього і він обернувся у пісок, який розсипався у повітрі. Марк йшов на зустріч, голова була опущена, він так і не зрозумів, куди ж подівся той чоловік, який хотів у нього підпалити. Куди ж йому палити, такий блідий був, жах, і від нього так дихало холодом, наче крижаний лід.

— Марк!

— Моніка? Що ти тут робиш?

— Вирішила піти попити каву…

Ми з Павлом випили вже по третій чашці кави. Моніка не відповідала на дзвінки. Телефон Марка був взагалі ввімкнений. Ми плуталися в здогадках. Прийняла вона його чи ні? Тому ми вирішили трохи зачекати. Тим паче, Павло бажав залишитися і не кидати ж його самого! А все через одну дівчину. Річ у тому, що наш Павло був до нестями закоханий у свою однокурсницю Альбіну. Високу плоску дошку, яка постійно до мене чіплялася. Вона зверхньо дивилась на всіх і вся. Що він знайшов у ній, ми збагнути не могли. Зараз вона сиділа за сусіднім столиком з якимось блідим красенем. І де вона його підчепила?! Я намагалась заспокоїти Павла, коли він тільки — но вирішив підійти до неї, поговорити, з’явився цей блідий чоловік з зовнішністю рок-зірки, звісно Павло відступив. Він дуже комплексував через свою повноту, хоча мені здається, він дуже милий. Цього я йому звісно не сказала, а то, не приведи Боже, почне чіплятися з горя, руйнувати дружні стосунки я аж ніяк не збиралася. Достатньо того, що моя симпатія до Марка іноді заважала при спілкуванні з Монікою. Альбіна відкрито залицялася, рок-зірка недвозначно натякав.

— Будьте здорові шановне студентство!!! — До кав’ярні зайшов Вітольд.

— І вам доброго! — Відповіли всі якось хором. Він був дуже