Блукаюча у часі - Ява

— О, подруга. Що тут робиш?

— Вивчаю закон гравітації!

— А що це ти начепила? — Моніка зняла з мене діадему і безглуздо плюхнула її собі на голову.

— Ко-ро-на! — Чомусь я прокричала це слово по складах. — А де … цей… Як його там…

— Дажбог?

— Так.

— А, там. — Вона показала десь за візок. — Він теж вивчає закон цієї..

— Гравітації!

— Так! — Діадема впала з її голови й ми обидві подивились на те, що з неї лишилось: квіти повилазили й стирчали на різні боки стрічки.

— Чим ти мене обпоїла? Моніка! — Моніка сперлась об колесо візка та почала куняти.

— А…Той. Наливка. Одна жіночка робить у місті. Найулюбленіший напій студентів! — Важко сказавши це, вона впала в сплячку. Попереду себе я побачила ноги, гарні пружні ноги. Піднявши голову я розгледіла якогось чорта. Він мав гіллясті роги, гостру борідку і тонкі вуса. Обличчя розмальоване зірками. Чорт нахилився до мене, а очі в нього гарні, занадто крижані правда, і брова такі чорні густі. Він уважно роздивлявся мене, потім Моніку. Здається він усміхався.

— А цей, на візку котрий був, де?

— Там. — Відповіла я гикнувши, і показала кудись в протилежну сторону, — він нас напоїв, мене і… — Я хотіла обійняти Моніку, але не дотягнулася до неї, — і мене, — й обняла саму себе.

— Ясно. — Відповів чорт. Він взяв діадему і пішов за візок. Не знаю скільки пройшло часу, але коли я почала знов щось розуміти, то Дажбог вже стояв на візку з діадемою набік, з неї стирчали квіти. Дажбог весело махав рукою. Моніку за руку підняв чорт, піднявши, він спер її об візок і прийнявся підіймати мене, але Моніка в цей час впала. Він кинувся до неї, але я почала падати, чіпляючись за візок, я висмикувала квіти.

— Халепа! Що ж мені робити з вами! — Чортик кинув мене і подався геть. Через деякий час він повернувся і дав мені щось понюхати, о, це був нашатир! Повернувши нас до тями, цей біс відвів нас за столик і приніс гарячу каву.

— Пийте. Моніка, чим ти думала?! Якщо тебе побачить мати. Все. Капут.

— Капут. — Повторила вона.

— Капут. — Сказала я.

— А ти хто?!

— Хто — хто… — Я набрала повні легені повітря, щоб відповісти йому, але замість слів вилетів такий звук, ніби здулася повітряна кулька. Я ще грозила йому пальцем. — Мо … Моніка, а хто цей чортик?

— А і справді! Чортик, ти хто такий? — Але за столом ми сиділи самі, переглянувшись, ми замовили ще кави. Нарешті я почала вже розрізняти людей. Свято було в розпалі, ось сиділи кругом люди й співали українські народні пісні. Зараз в центрі стояла дівчина в червоній спідниці та білій сорочці з вишитим малюнком. На голові в неї був вінок з якого хвилями спускалися різнобарвні стрічки.

Інших слів я вже не слухала. Ось там циркові вистави: людина ковтає вогонь, молодики билися на шаблях в костюмах козаків, показ бойового гопака.

— Гарне свято… — Протягнула я.

— Так.

— От як би ми ще його не просрали! — Я хотіла справді сказати «проспали».

— Не ображайся, Наталя. Я хотіла як краще, фу… Як гидко! Я справді думала, що це просто легкий алкогольний напій, ох, лишенько…

— Що кривишся? Згадуєш пристрасний поцілунок Дажбога?

— Ой, блін. Це завжди так. Мені не можна пити.

— А хто був в його образі?

— А я знаю! Не маю уявлення.

— Так, подруга, а ти з вогником! А чорт цей, хто був, цікаво.

— Цікаво. Пішли пошукаємо його! Йти зможеш!

— А як же! Напевно. — Взявшись за руки ми попрямували в натовп. Навіщо ми пішли шукати чорта, я не могла відповісти, але чомусь нам так захотілося. На галявині почали розпалювати вогнище.

— Знаєш Моніка, в мене таке відчуття, ніби всі ці люди насправді не люди. А справжні мавки, лісовики. Ніби всі ті міфологічні істоти ожили.

— Та ні. Їм ще не час. От коли повиходять, ото буде весело! — Вона зайнялась таким сміхом, що мені стало моторошно. Вогонь підіймався все вище й вище коло Перуна. Всі стояли затамувавши подих. Осі язик полум’я піднявся доверху й лизнув лице Перуна. Мабуть, хміль не зовсім пройшов, бо я чітко бачила, що божество посміхнулося і повернуло свою кам'яну голову до Дажбога, потім відліпивши руку від тіла, з якого посипалось декілька камінців, він кинув вогонь до сусіда. Хмиз коло Дажбога зайнявся й спалахнув за мить буйним полум’ям. Радісні крики пролунали навкруги. Хтось схопив мене за руку, це якась дівчина. Всі почали ходити хороводом і співати. Слів пісні я не знала, але намагалася підспівувати. Замість цього виходили неясні звуки, але мене все одно ніхто не чув?! Раптом, мені стало погано, голова знов запаморочилася. Я вийшла з хороводу. Відійшовши далі від шуму, я сіла у траву. До мене хтось підійшов. Це був наш чортик, але якийсь великий. Ноги такі ж гарні, м’язисті, щоправда, вони закінчувалися ратицями. Я протерла очі, але копита не зникли. І хвіст нервово ходив у різні боки.

— Чорт! — Він дивно посміхнувся. Дуже гарна демонічна усмішка. Він мовчки стояв і роздивлявся мене, потім пішов геть, десь у гущу лісу. Цього виявилося достатньо, щоб протверезити вмить. Чорт! Чорт! Чорт! Справжній! Що духу я побігла до людей. Всі юрбилися навколо багаття.

— Прив’яжи їй руки! — Кричала фрау Грільда. Люди, оголені люди, вели Моніку. Вони прив’язали її коло Дажбога. Вона божевільно сміялася. І можу