Блукаюча у часі - Ява

— Ти що робиш? — Коли я озирнулась, дзеркало було чисте.

— Це прожене важкі сни. Обряд такий. Підемо снідати. — Тоді, це мені здалося дивним, але що з того? Я, здається, і так, в дуже-дуже дивному місці.

Їдальня розміщувалася в іншому корпусі. Йшов дощ. Ми швидко перебігли до сусідньої вежі. Там було декілька людей. Переважно персонал, були й купка студентів, але вони сиділи окремою компанією. Звісно з Монікою всі віталися й водночас зі мною, це мені лестило.

— Доброго ранку дівчата! — Із тацею в руках до нас наближався Марк.

— Хм. — Буркнула Моніка. — Наталя, мені треба відлучитися. — Зрозумівши мій допитливий погляд додала, — до матері зайти. Я ненадовго. — Відкусивши від яблука вона послала мені повітряний поцілунок та пішла.

— Куди вона? — Сумними очима він дивився у слід моїй сусідки.

— До фрау дикобраза.

— До кого? — Марк приснув зо сміху, звісно, він зрозумів кого я мала на увазі. Мені приємно було чути його сміх.

— Ти все правильно зрозумів. І чого вона вимагає, щоб до неї неодмінно зверталися «фрау», ми ж в Україні живемо, в нас «пані».

— Ну, вона ж німкеня, і може так їй хочеться. Не знаю.

— Зате Моніка зовсім на неї не схожа. На щастя.

— А вона і не може бути на неї схожа.

— Тобто?

— Моніка — названа донька.

— Я і не знала.

— Так. Взагалі, ходять плітки, я точно не знаю наскільки це правда, але кажуть, що вона, Грільда, знайшла Моніку на Північному боці, перед прірвою, там є ще болото, знаєш. Ніби її туди хтось підкинув, може одна із легковажних студенток. Вона залишила її собі, оформила всі документи.

— Навіщо їй це було робити?

— Спокутує давній гріх, я так думаю.

— Про що ти? — Ми розмовляли пошепки, як змовники, близько схиливши голови один до одного. Не так цікавила розповідь, як мене лоскотало від його близькості.

— У Грільди була донька, але та її покинула молодою.

— Покинула доньку?

— Так, це було ще в Німеччині, за часів студентства. Мій тато навчався з нею за кордоном, і казав, що вона була дуже гарною, за нею просто впадали хлопці. Але вона була такою собі «сніговою королевою», Ханна її ім’я. Так от, Ханна була дуже популярною.

— Важко уявити таке, чесно кажучи. Таке враження, що вона висохла.

— Вдале порівняння, зараз так. Так от, вона закохалася до нестями у викладача, він, звісно, був позбавлений моральних принципів, і от, за 9 місяців вона народила. Він її й знати не хотів. Був страшенний скандал. Грільда відмовилася від дитини, викладача ж поперли із закладу.

— А її?

— Ти що! В неї занадто впливові батьки, сім'я аристократів. Їх родовід налічує років чотириста! — Не могла я уявити астенічну Грільду гарною. Висохлий вираз обличчя. Лице пожовкле, як старий папір. Він ніби виказував ненависть до всіх і кожного. Цікаво, як вона відноситься до Моніки?

— А Моніка знає?

— Звісно. Батько казав, що Грільда сама їй все розповіла.

— У кожного своя трагедія… — Я помітила дивний погляд Марка на собі, здогадалася про його значення відразу, — ти знаєш історію моїй сім'ї?

— Дещо чув. — Швидко відвів погляд.

— Облиш. Знаєш?

— Так. Про це усі газети тоді писали, фільм навіть зняли. Пробач…

— Все гаразд. Це було давно. І я не бажаю про це розмовляти. — До нас підійшов хлопець. Пухкенький та невеликого зросту.

— Всім доброго ранку!

— Привіт Павло! — Марк жваво потиснув йому руку. Наша розмова стала неприємною для обох. Тому я пішла.

— Це, хто, Наталя Войчек?!

— Вона. — Павло присвиснув. — Оце так! Познайомиш?! — Марк знизив плечима, ніби кажучи «навіщо воно тобі потрібно?!».

На дворі я побачила приїжджих студентів, хто сам, хто з батьками. Було прохолодно, як для серпня. Згадала про нашу розмову з Марком — неприємна. Так, насправді, про моїх батьків зняли фільм. Цей факт дуже обурив мене. Адже саме дід дав дозвіл, ще й розповів режисеру подробиці. Я так на нього тоді розсердилася, що напилася та розбила вщент його колекційний комаро. Як же він хихотів тоді! Спочатку, я подумала, що це нервово. Але ж ні. Він сказав, що йому байдуже на машину. Тоді я зрозуміла, що все, досить зносити дах старому. Він сміється з того, що я розтрощила машину його мрії, що ж далі? Але я не знала, що в ту ніч він випив один пляшку віскі, колекційного теж. Дивний старий був, проте, я любила його всім серцем. А про батьків намагалася не думати, адже і батьками їх важко було назвати. Зачати та народити це все, на що вони змогли спромогтися. Дивний світ, як щось трапиться трагічне й сумне, відразу всім цікаво, лізуть в душу, іноді хочуть допомогти — це, звісно, в рідкому випадку, еге ж? Більшість же просто бажає задовольнити свою цікавість. А про мене ніхто навіть і не думав, мені тоді було до болю одиноко, але ніхто, жодний цього не помітив. «Бідолашна дівчина! Таке пережити…Так сумно. А ви знаєте скільки у спадок їй залишилося?», отакі були всі розмови. А після смерті діда мене вже навіть не жаліли. «Горе, так. А скільки він їй грошей залишив!!!» Так, я була дуже багатою. В мене було неймовірна купа грошей і своїм фондом я зможу розпоряджатися в день мого повноліття. Але мене, на диво, це мало цікавило, я була одна, зовсім сама в цілому світі й нікому не потрібна. Гроші не пригорнуть тебе, не поцілують і не дадуть тепло. Я чудово розуміла, що все це можна купити від інших, а чи варта така, придбана за папірці любов, хоч чогось? Саме з такими думками я допленталася до галявини ідолів, там було багато народу: натягували намети, розкладали ярмаркові товари продавці, співав хор, репетирували танцюристи. Було шумно й весело, йшла підготовка до свята, про яке мені ніхто нічого