Хеві Метал - Олександр Аркадійович Сидоренко

Віталій не відводив погляд від будинку, який жив своїм життям — сяяв вогнями, гримів каструлями. Відчуваючи на собі запитливий погляд «Шарапова», поліціянт знизав плечима й важко видихнув: 

— Мог. 

— А його телефон щось показав? Дзвінки, контакти, повідомлення? 

— А нєт тєлєфона. 

— Як це? 

— Так це, — поліціянт нарешті подивився на Ваню і ледь помітно посміхнувся: — Последний раз работал тут, за пол часа до. Нікто нє звоніл, нє пісал. Потом виключілся і всьо. 

— А месенджери? Фейсбук? 

— Пацани смотрят, но нє думаю, шо шото найдут. 

Чорт. Ваня гарячково пригадував слово, яке було йому потрібне, — щось він читав мобільний зв’язок на фронті, щось там типу «білайна» чи… Білінг! Точно! 

— А білінг? Якісь незнайомі номери тут тоді з’являлися? 

Віталій дістав із кишені пачку цигарок, витягнув звідти зубами одну і прикурив від широкої залізної запальнички. Затягнувся: 

— По мобілам пробівалі, но тут же чорт ногу сломіт — стока народу і в каждого по трубє. Глухой номер, — він озирнувся навколо: скрізь стіною стояли типові дев’ятиповерхівки. 

Гудвін на таке не погоджувався: 

— А камери? Мають ж бути якісь камери у дворі? 

І тут опер нарешті подивився на підопічного вже з якоюсь майже повагою: 

— Ха, камєри єсть. Двє. 

Ну нарешті, хоч щось! Але радість тривала недовго — неквапливий поліціянт сплюнув у траву й додав, долаючи позіхання: 

— Тока оні на парковку смотрят, каждая на свою. Мужикі поставіли, шоб машини нікто нє попєтал. Ха! Будто ето кому-то помогаєт. Ну, відішь ти потом черноє пятно. І шо ти єму пред’явішь? 

У Вані закінчилися творчо-слідчі ідеї, він посмутнів і рушив до бусика, там учасники групи жваво вантажили сумки та чохли й раділи закінченню зйомок. Віталій підійшов, став поруч, зазирнув Вані в очі й неочікувано промовив: 

— Слиш, а «Ніч яку місячну» ти тада в натурє хорошо спєл. Жена аж плакала. 

Ваня забарився з відповіддю — це було так неочікувано! Він перебирав якісь гідні варіанти реакцій, аж поки не втомився від цього й вирішив сказати оперу правду: 

— А там такая пєсня, чістий гвоздь, єйо хуй іспортіш, — і поліз до мікробуса, насолоджуючись сміхом «Жеглова». 

* 

У хор мама відвела Ваню років у вісім, він тоді якось особливо прошпетився в школі, й класна керівниця, Марія Василівна, порадила чимось зайняти хлопчика. За тиждень до того на урок музики приходила якась жінка, слухала, показувала кіно, запрошувала Ваню до хору, але він відбрехався. 

А потім, коли припекло, мама озвучила три варіанти позашкільної зайнятості: футбол, танці або спів, бо решта секцій занадто далеко, щоб самому добиратися після уроків. 

Футбол відпадав — Вані тоді подобалося бігати й стрибати, але мама ненавиділа будь-які види спорту. Мабуть, це їй нагадувало тата, який уже три роки як від них пішов із речами й маминим наказом ніколи не повертатися. Тато свого часу добре грав у волейбол і баскет, воно й не дивно — зі зростом у 198 сантиметрів на тлі місцевих гобітів. 

Танці здавалися мамі перспективними, та тут уже Ваня ліг маленьким трупом поперек навіть натяку! Крутитися в білих колготах із дівчатами? А що скажуть пацани, якщо дізнаються? Та його просто зжеруть жартами — усі товсті, очкасті та занадто розумні школярі разом перестануть бути мішенями для задротства за наявності живого танцюриста. 

А хор… Що хор? У хорі теж були дівчата, але і хлопців вистачало. Тому довелося йти співати. І йому там сподобалося — уже за кілька місяців Ваня вперше вийшов на велику сцену — хор із піснею «Ніч яка місячна» виступив на урочистому зібранні в Сумах, у театрі Щепкіна. І той, хто тоді вів сольну партію, через п’ятнадцять років обрав саме цю пісню для півфіналу «Таланту». 

Ще з часів хору Ваня знав, що ця пісня не народна і що в неї є дві версії, з Богом і без Бога. Він обрав стару, там, де «Ніч яка, Господи», проте Соколова цю ініціативу поховала — не треба оригінальничати. Тож довелося співати про «місячну» й мовчати про те, що у пісні є автори. В титрах написано «народна», значить — народна. 

Зате Ваня вклався в неї так, як востаннє — номер в тематичному турі українських народних пісень набрав найбільше переглядів. Сам відчув, що вийшло дійсно круто, наче в його грудях запрацював якийсь могутній двигун, що довгий час перебував на капремонті. 

Аудиторія, яка зазвичай аплодувала за вказівкою «рядних» (а тим подавав сигнал у навушник асистент режисера), сама підхопилася й влаштувала справжню дорослу овацію, яку даремно намагався вгамувати ведучий Чулковський. 

На фуршеті після зйомок чоловік Соколової, головний редактор якоїсь газети, сказав, що Йоан може перемогти у фіналі — виголосив тост за майбутню зірку, чомусь назвав Тарапунькою й міцно обійняв. І не було тоді на планеті людини, щасливішої за Ваню, — хай вони називають його Йоаном З Вами, хай вдягають в якісь блискучі костюми та гостроносі туфлі, хай примушують співати репертуар російських новорічних вогників — лишень би дали йому показати свій голос… А потім плескали, плескали, плескали. 

* 

Віталій вийшов біля управління, і тоді водій спробував закосити розвезення по домівках, натякаючи на те, що дуже втомився й зараз просто засне за кермом — може, він просто відвезе всіх на канал, а далі вже самі? От тільки цього зараз не вистачало! Ваня напружився в кріслі, поставив на паузу рівень — вони зі суперником йшли ніс у ніс, лишалася хвилина ігрового часу. 

Спереду прокинулася Іра, мовчки трохи опустила вікно й впустила до бусика холодний вітер, щоби водій швидко отямився. Ще зробила радіо гучніше — там надривався якийсь новий склад «Віагри», і Ваня не втримався, попросив зробити тихіше, й тут телефон озвався акустикою Джиммі Пейджа. Ти диви, Гєна! Яка зараз? Одинадцята. Що ж, саме час для важливої розмови. 

— Алло, — злісно почав він, навіть попри старе правило — «на лохє расклада нєт», всі внутрішні гострі питання обговорюють лише в особистій розмові, сам на сам. — Ти згадав, що проїбав зйомку? 

— Сйомку? Ето с мусорамі которая? — Трушин на тому боці наїзд не сприйняв, у голосі директора іскрилася радість. Ніби він за цей день домовився про виступ на «Гремі»