Хеві Метал - Олександр Аркадійович Сидоренко

* 

На третьому поверсі на них уже чекали. Ще один оператор, мабуть, зі знімальної групи Узєлкова, ховався за сміттєпроводом, тримаючи весь сходовий майданчик широким кутом. Жеглову і Шарапову, — так назвала детективів Іра, — треба постояти й почекати, поки оператори налаштують обладнання у квартирі. Це було схоже на зйомки шоу на зразок «Жди меня», але у Вані вже не лишилося сил сперечатися. І взагалі, краще мовчки постояти, аніж ходити по команді. 

В оператора за сміттєпроводом рипнула рація, він скерував: 

— Пошлі. 

Ваня хоробро вирушив у квартиру першим і там одразу ж зачепився головою за люстру з підвісками-бурульками. Хто їх тільки вигадав? Люстра дзеленчала, Ваня однією рукою схопився за лоба, а другою ловив підвіски. Аж тут його несподівано обійняли. 

Це була дівчина років двадцяти, низенька та з короткою стрижкою. Вона обома руками обхопила Ваню трохи вище пояса і хлипала десь внизу. За нею стовбичив оператор Коля, знімав великим планом потилицю дівчини, а за його плечима маячила решта знімальної групи, не вміщуючись у маленькому коридорі. 

— Спасібо вам, спасібо, — промовила дівчина й відхилила мокре лице від Ваніної куртки. Хорошої куртки, яку він викупив у знайомого стиліста за пів ціни після зйомок кулінарного шоу на Першому національному. Не соромно було в такій зніматися. Тому хоч за це можна було бути спокійним, фронт — телегенічний, а запахи знизу навіть кабельне телебачення ще не передає. 

— Пока нема за шо, — озвався Віталій, який застряг у дверях й у такий спосіб нагадував про себе. 

— Ой, — знітився Ваня і звільнив йому прохід. 

— Стоооп, — задоволена Іра зупинила зйомку й наказала знімальній групі «потєряться», тому що далі треба зняти захід до зали. 

Зала мала площу метрів шістнадцять, Бронзовий Голос країни приблизно таку кімнату зараз і винаймав. Ну, зала — так зала, в них з мамою і такої не було. Там, далі, ще одна кімната, а може, й дві, то виходить, що решта ще менші. У квартирі, як і у Ваниній, пахло бабусями, хоча жінки похилого віку ані там, ані там не мешкали — адміністраторка ще на даху пояснила, що Рома жив зі сестрою і дідусем. Отже, сестру Ваня вже знає. 

На коричневому дивані сидів дідусь і сумно перебирав старі фотки. Мабуть, це відзняли, поки детективи вешталися дахом — родичі згадують загиблого, тут тобі й готова щемка сцена одразу, і візуалізація — люди люблять роздивлятися чужі старі чорно-білі зображення. 

— Добрий вечір, — привітався Ваня якомога м’якше. Проте дідусь був не налаштований на ввічливість: 

— Та хуй він там добрий, — він проскрипів у відповідь і ледь зиркнув на гостей. Проте дівчина просто не відводила погляду від Вані, і йому аж якось ніяково стало — чого це вона так на нього витріщилася? 

Іра вказала детективам пальцем — сідайте на диван, але місця для двох там було замало, тому Віталій всівся в крісло, а Ваня вмостився поруч із дівчиною, яка, заохочуючи його, посунулася ближче до діда. 

— Я — Тоня, — тоненьким голоском почала вона. — А ето… Ой, — вона зніяковіла і спробувала спочатку: — Я — Тоня, а це — дєдушка наш, Микола Степанович. Тепер уже мій тільки, — і блиснула сльозами. 

«Гєна-Гєна, падло ти, у що ж ти мене втягнув?» — з жалем подумав Ваня й вирішив опанувати себе та нарешті попрацювати зіркою. 

— Я — Іван, — сказав він до дідуся. — А це — Віталій, він із поліції, ми в нашій програмі спробуємо знайти вбивць вашого онука, хоч би ким вони були. 

Іра тихенько пирскнула від задоволення, та дідові знову все було не так: 

— Якщо вже зразу нормальна, бляха, міліція не найшла, то й ваш цирк не знайде, — і продовжив роздивлятися фото. Позаду кашлянула Ольга, вона виразно подивилася на дівчину і промовила примирливо: 

— Антоніно, може, розкажете ще раз, що і як сталося, тільки тепер не ведучому, а нашим детективам. 

— Так розповідали ж уже, — встряг дід, але дівчина обійняла його, витерла сльози і йому, і собі, примовляючи: 

— Ну тихо, тихо, так надо, дєда. 

Тоня дочекалася трохи поблажливого виразу обличчя Миколи Степановича, тоді кілька разів різко видихнула і плеснула долонями по колінах: 

— Я готова. 

* 

Питання ставив тільки Віталій. Ваня кілька разів набирав було повітря, щоби щось запитати, але натикався на гострий та злий погляд опера й видихав мовчки. Отже, Роман Волошенко (судячи з фото — невисокий повнявий хлопець років двадцяти п’яти, дуже схожий на сестру) закінчив у Києві якийсь університет, але не головний — їх тепер багато наплодилося, інститутів не лишилося — усі назвалися університетами. 

Після навчання працював юристом у центральному офісі страхової компанії «Спокій» — отут Віталій уперше спитав, як давно Рома туди влаштувався, що розповідав, чи приводив додому якихось знайомих звідти. Дід мовчав, Тоня хлюпала носом, але відповідала: ні, не приводив. Товаришував із якимось Вадіком, їздили разом в Одесу. А влаштувався на роботу одразу після отримання диплома, за конкурсом. 

Жили вони втрьох — батьки давно загинули в аварії (Ваня хотів розпитати, у якій саме, але тут Віталій уперше його зупинив поглядом — добре, не на часі). Тоня вступила в педагогічний на психолога, жили тільки на те, що заробляв Рома, бо пенсія… самі розумієте. Самі розуміли. 

Віталій скерував розповідь на особисте: чи була в Романа дівчина? Була. Альона, ще з університету, але розбіглися кілька років тому. Чому? Після довгої паузи Тоня відповіла — Альона знайшла собі іншого. Іра знову десь у коридорі пирскала — усе поки було як слід, цільова аудиторія таке любить, після цього факту можна спокійно пускати рекламу — глядачки обов’язково дочекаються продовження — невже хлопця вбили через давнє кохання? Це ж як треба любити! Не те, що поруч… 

Час від часу дівчина кидала на Ваню швидкі погляди, ніби придивлялась. Це було якось не за сценарієм, але було. Тепер Віталій розпитував про побут: звички є? Тобто були? Наркотики, алкоголь, ігрові автомати, ставки на спорт, просто спорт? Мікрокредити? Ні, усе мимо. Який був настрій? Що трапилось останнім часом? 

Виявилось, що Романа минулого тижня звільнили — скорочення. Ага! Тут Гудвін знову сіпнувся спитати — як із грошима в родині? Міг же знайти якусь нову роботу, пов’язану з криміналом і… і знову суворий опер припинив цю спробу та продовжив своє опитування: наскільки Роман переймався втратою роботи? 

Антоніна знову помовчала, потерла почервонілі очі й відповіла: 

— Рома такий був, що