Хеві Метал - Олександр Аркадійович Сидоренко
Поліція напевне обшукала тут усе, тому слід було роздивлятися тільки там, де було підсвічено. Спочатку — пляма на якомусь вертикальному квадратному повітрогоні. Розмазана, на рівні обличчя людини середнього зросту — зазначив внутрішній Арчі Гудвін. Кров. Мабуть, це таки кров. Невже Романа як-там-його-енка приклали до стіни обличчям? Ще й так, що лишився слід? Треба не забути спитати у Віталія, чи не зламаний був у небіжчика ніс. Це може бути важ…
Віталій з’явився у дверях, тихо виматюкався, бо забруднив штани, обтрусив їх і підійшов ближче. Ваня вирішив, що про ніс слід спитати одразу — бо забуде.
— Я е… цей… Короче, його тут вдарили обличчям об стіну? — спитав він.
— Ага, шоб не вийобивался, — відповів опер, при цьому перевірив штани на наявність білих плям від крейди.
На дах вийшов Толік, він обережно тримав біля грудей білий кейс із петличками, батарейками та рештою звукових приблуд. За ним одразу — оператори, яких підганяла режисерка Ольга.
— Ребятки, у нас сегодня еще две сцени, давайте в темпе, переработка нє оплачіваєтся, — додала вона всім наснаги, а тоді зійшла вниз. Проте з’явилася маленька Іра й одночасно почала лаяти Ваню за непокору, а одного з операторів — за те, що той забув у ліфті сумку з акумуляторами, і якби не Іра, то працювати б йому задарма років так із десять.
Поки увесь цей оркестр не наблизився до ліхтарів, Ваня поспішив випитати у Віталія хоч щось:
— А ніс, ніс у нього зламаний?
— У кого? В Узєлкова? Раз тридцать, я так думаю.
Ні, зарано казати про команду, зовсім зарано.
— Блядь, — додав Ваня ваги словам. — Я про Романа цього. Якщо його били тут лицем, мають бути сліди на обличчі. І група крові…
— Слишь, попер как, — здивувався поліціянт. — Іван, от йобнісь ти сейчас с девятого етажа, нос у тебя сломаєтся? Как счітаєш?
Ваня подумав, зрозумів, що Арчі дав маху, і збирався було спитати ще щось, як Іра нарешті дійшла до них, й тут вже всі отримали на горіхи.
Двом детективам належало тепер спуститися на поверх, щоби підійнятися «на камеру». Віталій пообіцяв більше ніколи-ніколи-ніколи не слухати начальника управління, який долучив його до цього цирку, але вибору в них не було — спустилися, потім підійнялися разом із другим оператором, натомість очкастий зустрів їх на даху й повів роздивлятися.
Знову всіх стопнули, тепер очкастий знімав суб’єктивною камерою, наче роздивлявся очима Вані все, що тут відбувається. Для цього б в ідеалі знадобився високий оператор, та хто тут перейматиметься такими подробицями — їжте що дають. Поки тепле.
Довго, як же ж довго все налаштовують. А потім, певно, у програмі це промайне за пів секунди. Камера уважно «вивчила» пляму, потім підійшла до висвітленого шматка краю, там стирчала чиясь супутникова тарілка й на ній… Там теж були плями, але менші. Ваня підійшов і простягнув до тарілки руку. Виходило, що Романа тягли до краю, а він вчепився рукою. До крові.
Сьогодні вітру не було, але Вані раптом стало холодно. І вся знімальна дурня вже не здавалася такою важливою — він перебував на місці злочину, кілька днів тому саме на цьому місці чувака скидали з даху, а він чіплявся за все, до чого міг дотягнутися. Господи, який жах. Ваня на секунду уявив цю відчайдушну боротьбу за життя і примружився. Страшно.
Сидіти б зараз вдома, гратися в теплі — за внутрішнім таймером саме час пройти рівень. «А якщо я зараз впаду, що станеться з моїм акаунтом? Він потроху втрачатиме рейтинг, почне опускатися з найвищої ліги на саме дно. Бррр».
Опер присів на краю й подивився вниз.
— Думаю, двоє іх било, — сказав він, вдивляючись у темряву. Оператор зайшов зліва, маленька Іра страхувала його, тримаючи за пояс, світло контрового ліхтаря било поліціянту в потилицю — кадр, мабуть, був красивий. — Мінімум, — додав детектив. — Одному не столкнуть, рукі клієнту не связивалі.
Клієнту… Фак.
— А трьом тут вузько, — встрягнув до службового монологу Ваня, обережно присідаючи поруч.
— Третій мог толкать, — не погодився з ним детектив і подивився на край даху — нічого особливого, ні подряпин, ані плям, звичайний руберойд.
— Він кричав? — запитав Ваня й раптом зрозумів, що на місці Романа в останні секунди життя захотів би віддячити вбивцям, вигукнувши їхні імена, — двір великий, хтось та почує.
— Свідєтєлі говорят, шо крічал.
— А що саме? Може, імена якісь? Прізвища?
— Хуїзвіща, — не підхопив пас поліціянт і встав: — «Шо ви дєлаєте?» крічал. Маму звал, навєрноє. Ілі помогітє… Тут всьо, — обернувся він до Іри.
— Давайте єщьо проходку дальше по крише, — задоволено скерувала адміністраторка — мабуть, кадри були дійсно красивими.
— Так там темно, — спробував Ваня «дати професіонала», та сьогодні всі вирішили до його порад не дослухатися.
— На камєрє хватіт, нам чєм тємнєє і контрастнєє — тєм страшнєє, — зловісно засміялася Іра, й Ваня зрозумів, що зйомки в темряві на даху теж вкладаються в пазл.
— А він уночі впав?
— Рано утром.
— А коли?
— Для нас — сєгодня. А вообще — у понєдєльнік.
Це ж скільки? Чотири дні тому! Ось чому місцеві мешканці спокійно полюють на боксера — уже заспокоїлися.
— Його вже поховали? — не здавався Ваня. Адміністраторка здивувалася:
— Ти шо? Пока нє снімєм морг, вашу сцену с доктором — похорони подождут. Так, давайте ідітє по крише. Коля, ти вєдьош, — працевлаштувала вона очкастого оператора, і той показав рукою — ідіть, а сам став позаду всіх. Ну, Коля так Коля.
— Убілі, корочє, пацана, — попередньо підсумував Віталій і підсвітив шлях телефонним ліхтариком.
— Є вєрсії, хто і за що? — внутрішній Гудвін не вгамовувався, от йому було цікаво й не холодно від думок про долю хлопця, якому дали тут політати в понеділок зранку.
— Сєйчас у блізкіх і узнаєм, — сказав Віталій і буцнув ногою старий бульбулятор, який жив на даху з краєвидом на такі самі дахи,
