Троє у човні (якщо не рахувати собаки) - Джером Клапка Джером

— Е-е! Ти що?

— Я що?? Ти — …

Ні, я собі подумав, я не буду повторювати того, що сказав Гарріс. Я припускаю, що можна десь у чомусь мене звинувачувати. Але почути таку наругу над мовою, таку грубість, та ще й від людини, яку так трепетно виховували (наскільки мені відомо, з Гаррісом саме так і було)… Ні, такого пробачити не можна. Я просто задумався і забув (з ким не буває?), що я кермовий, і ми трохи відхилися від курсу. Спочатку ми якийсь час не могли зрозуміти, де закінчуємося ми і де починається графство Мідлсекс. Але згодом ми таки розібралися і розділилися.

Гарріс, однак, сказав, що він достатньо попрацював і що настала моя черга. Тож мені довелося вилізти з човна і, взявши мотузку, я потяг його вздовж Гемптон-Корту. Яка дивовижна у цьому місці давня стіна! Завжди, коли я проходжу повз неї, від самого її споглядання починаю почуватися краще. Вона така миловидна, такі насичені, яскраві фарби. Яка вражаюча картина! Ось нишком підкрадається лишайник, а он там усе заполонив мох; зверху, спостерігаючи за річкою, сором'язливо визирає молода виноградна лоза; а старий поважний плющ облаштувався трішки поодаль. Кожен її ярд — це незліченне розмаїття кольорів і відтінків. Якби я вмів писати картини чи малювати, я із задоволенням зобразив би її, цю старовинну стіну. Я часто ловив себе на думці, що хотів би жити в Гемптон-Корті. Він видається таким тихим і спокійним. Як приємно було б у вранішній тиші, коли нікого довкола ще немає, поблукати його давніми затишними закутками.

Та насправді, якби мені все-таки довелося там жити, я, напевно, думав би трохи інакше. Настає вечір. Від вашої свічки злітають і розповзаються по облямованих стінах моторошні тіні. Десь здалека долинають кроки, чути, як хтось вештається холодними кам'яними коридорами. Вони то наближаються, то завмирають десь удалині. І лише стукіт вашого серця порушує мертву тишу. Надзвичайно похмура і гнітюча картина.

Усі ми, чоловіки і жінки, — творіння сонця. Ми любимо світло і життя. Тому ми всі гуртуємося в містах і містечках, а села з року в рік стають все більш безлюдними. При сонячному світлі, вдень, коли Природа оживає і всі довкола зайняті своїми справами, нам подобаються відкриті схили та густі ліси. Але вночі, коли Матір-Земля поринає у сон, а ми все продовжуємо метушитися, — о! світ здається таким понурим, і нам стає страшно, немов дітям, залишеним на самоті. Ми сидимо і схлипуємо. Ми сумуємо за освітленими вулицями, за звучанням людських голосів, за сповненим руху життям. У тій всеосяжній мовчазності, коли від подиху нічного вітру шелестить лише листя охоплених темрявою дерев, ми почуваємося такими безпорадними і такими маленькими. Довкола — безліч привидів, і їхнє тихе зітхання лише додає нам смутку. Тож зберімося всі разом у великих містах, запалімо величезне вогнище з мільйонів газових ріжків, будемо співати, веселитися і почуватимемося сміливими.

Гарріс запитав мене, чи бував я коли-небудь у лабіринтах Гемптон-Корта. Він розповів, як одного разу він пішов туди, щоб показати комусь, як з нього вибиратися. Він роздивився карту, і все це йому видалося настільки простим, що навіть не вартувало і тих двох пенсів, які просили за вхід до лабіринту, Гарріс сказав, що карту, напевно, давали, щоб пожартувати, тому що на ній не було і краплі від того, що було насправді, і з нею все тільки переплуталося. Тоді з ним у лабіринті був його кузен із села, Гарріс сказав:

— Ми підемо сюди лише для того, щоб ти міг сказати, що ти тут бував. Насправді тут усе дуже просто. Навіть смішно називати це лабіринтом. Потрібно лише увесь час повертати направо. Прогуляємося по ньому якихось десять хвилин, а потім підемо поснідаємо.

Через якийсь час після того, як вони увійшли всередину, вони зустріли людей. Ті сказали, що вони там уже понад три чверті години, і для них цього вже більш ніж достатньо, Гарріс відповів, що, коли вони хочуть, вони можуть іти слідом за ним: він щойно увійшов, збирається швиденько пробігтися по ньому і вийти. Вони відказали, що з його боку це дуже люб'язно, і трішки поодаль пішли слідом.

Йдучи, вони підбирали інших людей, які хотіли покінчити з цим, і потрохи-потрохи зібрали всіх, хто був у лабіринті. Відважність Гарріса та його компанії піднімала настрій людям, що вже полишили всіляку надію вибратися з нього і знову побачити свій дім та зустрітися з друзями. Зі словами невимовної вдячності вони приєднувалися до процесії, Гарріс сказав, що за його оцінками всього за ним ішло десь чоловік зо двадцять. Одна жінка з дитиною, котра провела там весь ранок, наполягала на тому, щоб взяти його під руку, щоб часом не загубитися.

Гарріс постійно повертав направо. Але здавалося, що вони вже йдуть надто довго, і кузен висловив припущення, що лабіринт, очевидно, досить великий.

— О, звичайно. Один з найбільших у Європі, — відповів Гарріс.

— Схоже на те, — погодився кузен, — тому що ми вже пройшли добрих дві милі.

Гарріс уже сам починав почуватися дещо незручно. Але він стійко тримався, аж поки вони не пройшли повз шматок покинутої на землі булки за півпенні, яку, як присягався його кузен, він помітив сім хвилин тому, Гарріс сказав: «Це неможливо», на що жінка з дитиною відповіла: «Цілком можливо» і сказала, що це вона відібрала ту булку в дитини і кинула її там саме перед тим, як зустріти Гарріса. Вона додала, що краще б вона ніколи не зустрічала Гарріса, і висловила припущення, що Гарріс — шахрай, Гарріса це розлютило. Він дістав свою карту і пояснив, у чому була суть його теорії.

— Карта дуже стала б у пригоді, — сказав хтось із компанії, — якби ви знали хоча б приблизно, де ми зараз знаходимось.

Цього Гарріс не знав. На його думку, найкраще було б повернутися до входу і почати наново. Частина з тих, хто там був, не висловила особливого захоплення від такої пропозиції. А от що стосується бажання повернутися до входу, то тут була повна одностайність. Вони розвернулися і знову пішли слідом за Гаррісом у протилежному напрямку. Минуло близько десяти хвилин, і всі побачили, що прийшли до самої середини.

Спочатку в Гарріса майнула думка прикинутися, ніби так він і планував, але вигляд натовпу насторожував, тому він вирішив списати це на випадковість.

У будь-якому разі в них вже було щось, від чого можна відштовхнутися — тепер вони знали,