Троє у човні (якщо не рахувати собаки) - Джером Клапка Джером
Як я вже казав, хлопець Біґґса вийшов із-за рогу. Він, очевидно дуже поспішав, коли ми його помітили, але, поглянувши на мене з Гаррісом, на Монморенсі і на наші речі, він зупинився і почав пильно розглядати нас. Гарріс і я грізно подивилися на нього. Якусь більш вразливу натуру це могло б образити, але хлопці Біґґса зазвичай не з тих, хто близько бере щось до серця. Він став як укопаний на відстані одного ярда, зіперся на поручні і, жуючи соломинку, втупився в нас. Схоже, він хотів побачити, чим це все скінчиться.
Наступної миті на протилежному боці вулиці з'явився один із хлопчаків бакалійника. Хлопець Біґґса гукнув йому:
— Агов! Із першого поверху сорок другого переїжджають.
Хлопчак бакалійника перейшов вулицю і зайняв позицію на іншому боці тротуару. Потім із взуттєвої крамниці вийшов молодий джентльмен і також зупинився, приєднавшись до хлопця Біґґса. Наглядач за порожніми бляшанками з «Блакитних стовпів» прилаштувався окремо на узбіччі.
— Ну, з голоду вони не помруть, — сказав джентльмен із взуттєвої крамниці.
— А ти що, коли б збирався перетнути Атлантичний океан на маленькому човні, не брав би з собою нічого? — сказав у відповідь той, що з «Блакитних стовпів».
— Вони не збираються перетинати океан. — втрутився хлопець Біґґса. — Вони вирушають на пошуки Стенлі.
До цього часу вже зібрався невеличкий натовп, і люди допитувались одне в одного, що трапилося. Одні (молода і легковажна частина натовпу) вирішили, що це весілля, і показували на Гарріса, говорячи, що він — наречений. Інші, старші й поміркованіші, схилялися до думки, що це похорон, а я, напевно, брат покійника.
Нарешті із-за рогу з'явився порожній екіпаж (зазвичай, коли непотрібно, порожні екіпажі проїжджають по цій вулиці кожні три хвилини, або ж стоять десь неподалік, готові будь-якої миті відвезти вас будь-куди), тож ми закинули свої пожитки, всілися самі і, відігнавши друзів Монморенсі, які, вочевидь, поклялися ніколи не залишати його, під дружні оплески натовпу, поїхали. Вслід за нами Біґґсів хлопчисько шпурнув морквину, мовляв, на щастя.
До вокзалу Ватерлоо ми дістались об одинадцятій і поцікавились, звідки відправлятиметься потяг об одинадцятій нуль п'ять. Цього, звичайно, не знав ніхто. На вокзалі Ватерлоо взагалі ніхто ніколи не знає, звідки вирушатиме потяг і куди прямує той, що вже відправляється, взагалі — нічого. Носій, котрий ніс наші речі, припустив, що він вирушатиме з другої платформи, та коли він запитав про це в іншого такого ж, як він, той сказав, що чув, нібито з першої. А начальник вокзалу був переконаний, що потяг відправлятиметься з приміської платформи.
Щоб остаточно з'ясувати це, ми піднялись і запитали про це в диспетчера. Той відповів, що щойно він розмовляв з чоловіком, котрий сказав, що бачив його на третій платформі. Ми одразу ж пішли на третю платформу, але там службовці вокзалу сказали, що це буде або Саутгемптонський експрес, або Віндзорський кільцевий. Щоразу вони були впевнені, що це не потяг до Кінґстона, хоча чому вони були в цьому впевнені, навряд чи змогли б сказати самі.
Тоді носій сказав, що, напевно, наш потяг мав би бути на верхній платформі і що він знає цей потяг. Ми піднялися на верхню платформу і запитали в машиніста, чи справді він вирушає до Кінґстона. Той сказав, що він, звичайно не може стверджувати, але йому здається, що скоріш за все саме туди він і їхатиме.
Якщо ж це не буде 11:05 до Кінґстона, то, поза всяким сумнівом, 9:32 до Вірджинія-Вотер або 10:00 експрес до острова Вайт, або куди-небудь іще в тому напрямку. Про це ми зможемо дізнатись, коли прибудемо до місця. Ми впхнули йому в руку півкрони і попросили їхати до Кінґстона об 11:05.
— На цій лінії, — сказали ми, — ніхто ніколи не дізнається, що це за потяг, і куди він їде. Ви знаєте, куди їхати, тихенько виїжджаєте і прямуєте до Кінґстона.
— Ну, не знаю, джентльмени, — поважно відповів юнак, — але мені здається, все ж таки повинні бути потяги, які їдуть до Кінґстона. Так і зробимо. Давайте ваші півкрони.
Так ми Південно-Західною залізницею дістались від Лондона до Кінґстона.
Згодом ми дізналися, що насправді той потяг був поштовим і мав їхати до Екзетера. Тоді його впродовж декількох годин шукали у Ватерлоо, і ніхто не знав, що могло з ним трапитися.
Наш човен чекав на нас в Кінґстоні біля самого мосту. До нього ми прийшли пішки, оглянули його, завантажили в нього свої речі і зайняли свої місця.
— Усе гаразд, панове? — запитав човняр.
— Усе гаразд, — відповіли ми. Гарріс сів за весла, я взявся до правилки, а Монморенсі — виглядав він чомусь дуже нещасливим і підозріло озирався — вмостився на носі човна. І ми попливли. Річкою, котра на два тижні мала стати нашою домівкою.
РОЗДІЛ VI
Кінґстон. Цікаві нотатки з ранньої історії Англії. Повчальні спостереження за різьбленим лубом і життям узагалі. Сумний випадок Стівінґса молодшого. Роздуми про старовину. Я забув, що я кермую. Цікавий результат. Лабіринт у Гемптон-Корті. Гарріс у ролі провідника.
Був напрочуд погожий ранок. Чи то пізньої весни чи раннього літа, як вам більше до вподоби. Саме в цю пору ніжна зелень трави і листя наповнюється насиченими зеленими фарбами. Природа стає схожою на цнотливу молоду красуню, охоплену якимось дивним трепетом від усвідомлення неминучої зрілості.
Осяяні сонячними відблисками старовинні вулички Кінґстона спускались до самої води і виглядали надзвичайно мальовничо. По мерехтливій гладіні річки повільно пропливають баржі, поміж дерев уздовж берега звивається дорога, доглянуті вілли — по інший бік; налягаючи на весла, крекче Гарріс у своїй червоно-помаранчевій куртці, десь удалині з'являються і зникають обриси похмурого замку Тюдорів[4]. Усе це утворювало яскраву
