Троє у човні (якщо не рахувати собаки) - Джером Клапка Джером

Гарріс сказав, що це я його нацьковую. Я його не нацьковував. Такому псові, як він, не потрібне нацьковування. Хиба, що змушує його все це витворяти, народилася разом з ним, вона — його єство.

Ми закінчили пакуватися за десять перша, Гарріс усівся на великий кошик і сказав, що він сподівається, що нічого не розіб'ється. Джордж відповів, що коли щось мало розбитися, то воно вже розбилося — схоже, так розмірковувати йому було зручніше, — і додав, що він не проти піти вже й поспати.

Ми всі вже були не проти поспати. Тієї ночі Гарріс залишився спати з нами, і ми пішли нагору.

Ми розіграли, кому де спати, і Гаррісові випало спати зі мною.

— Джей, тобі де більше подобається, посередині ліжка чи скраю?

Я відповів, що взагалі мені більше до вподоби спати посередині.

Гарріс відповів, що це старомодно. Джордж запитав:

— О котрій годині вас розбудити?

Гарріс відповів:

— О сьомій.

Я сказав:

— Ні, о шостій. — Я хотів написати ще кілька листів. Ми з Гаррісом трохи посперечалися і, зрештою, знайшли золоту середину.

— Джордже, розбуди нас о пів на сьому, — сказали ми.

Джордж не відповів. Як виявилося, поки ми сперечалися, він уже заснув. Тож ми посунули ближче до нього ванну, щоб він зранку, коли вставатиме, одразу ж пірнув у неї, і самі також пішли спати.

РОЗДІЛ V

Нас будить місіс Попетс. Джордж — ледащо. Прогноз погоди — шарлатанство. Наш багаж. Нахабство малого хлопчиська. Довкола нас збираються люди. Ми урочисто вирушаємо і прибуваємо до вокзалу Ватерлоо. Незнання чиновниками Південно-Західної залізниці нічого про таку важливу річ, як потяг. Ми пливемо, пливемо у відкритому човні.

Наступного ранку нас розбудила місіс Попетс. Вона сказала:

— Чи відомо вам, що вже майже дев'ята година?

— Котра?! — зіскакуючи з ліжка, вигукнув я.

— Дев'ята, — повторила вона крізь замкову щілину. — Я подумала, як би вам не проспати.

Я розбудив Гарріса, і сказав йому про це. Він пробурмотів:

— Мені здається, ти хотів піднятися о шостій?

— Так, я хотів, — відповів я. — Чому ти мене не розбудив?

— Як я міг тебе розбудити, коли ти не розбудив мене? — відповів він мені в тому ж дусі. — Тепер раніше дванадцятої ми до річки не доберемося. Дивно, як це ти взагалі спромігся піднятися.

— Тобі пощастило, що я це зробив. — відповів я, — Якби я тебе не розбудив, ти б вилежувався тут ще два тижні.

Так ми гиркалися впродовж наступних п'яти хвилин, коли раптом нас перервало зухвале хропіння Джорджа.

Уперше з того часу як нас розбудили, воно нагадало нам про його існування.

Ось він — той, хто допитувався, о котрій годині нас розбудити. Лежить на спині, роззявив рота, коліна повипинав.

Я не знаю, чому, але так воно зі мною є: від самого вигляду іншої людини, яка спить в той час, коли я вже на ногах, мене проймає лють. Мене надзвичайно обурює те, як дорогоцінні години людського життя, неповторні миті, які ніколи більше не повернуться до неї, витрачають на якийсь тваринний сон.

От і Джордж. У своїх огидних лінощах він розтринькує неоціненний дарунок часу. Його дорогоцінне життя, за кожну секунду якого йому доведеться потім відповідати, безплідно проходить повз нього. Він міг би набивати свій шлунок яйцями та беконом, дражнити собаку, фліртувати з прислугою. Натомість ось він, лежить, розпластався, поринувши у повне забуття, яке міцними тенетами обплутує його душу.

Це було жахливо. Думка про це одночасно промайнула у наших із Гаррісом головах. Ми вирішили його врятувати, і в цьому благородному намірі зовсім забули про свої суперечки. Миттю підскочивши до нього, зірвали покривало, Гарріс ляснув його капцем, а я крикнув йому в самісіньке вухо, і він прокинувся.

— Що? Де? — спросоння запитав він, сідаючи на ліжку.

— Вставай, тлустий телепню, — проревів Гарріс. — Вже за чверть десята.

— Що?! — пронизливо скрикнув він, зірвався з ліжка і вскочив прямісінько у ванну. — Хто, в біса, поставив це сюди?

Ми сказали, що треба бути йолопом, щоб не побачити ванну.

Ми швидко вдяглися, та коли дійшла справа до туалету, ми згадали, що запакували зубні щітки і гребінець (ця моя зубна щітка коли-небудь таки зведе мене в могилу, я в цьому переконаний), тож нам довелося спускатися донизу і виловлювати їх із валізи. Коли нам вдалося це зробити, Джорджеві раптом захотілось поголитися. Ми сказали йому, що цього ранку йому доведеться обійтися без гоління, і що ми не збираємося знову розпаковувати валізу ні для нього, ні для будь-кого іншого.

Він сказав:

— Не меліть дурниць. Як це я можу вийти до Сіті в такому вигляді?

З'явитися в Сіті у такому вигляді справді було дещо неввічливо. Та що нам до того, що комусь це може завдати якихось незручностей. Як сказав Гарріс у своїй простій і грубуватій манері, доведеться Сіті це перетерпіти.

Ми спустилися поснідати. Монморенсі запросив якихось двох собак провести його, і вони вешталися біля дверей, час від часу затіваючи бійку. Вгамувавши їх парасолькою, ми взялися до відбивних та холодної яловичини.

Гарріс сказав:

— Велика справа — добре поснідати, — і почав розправлятися з відбивними, примовляючи, що воліє з'їсти їх, поки вони ще гарячі, а яловичина може й зачекати.

Джордж взяв газету і зачитав нам про нещасні випадки, які трапилися з човнами, та останній прогноз погоди. У ньому йшлося: «Дощ, холодно, хмарно з проясненнями» (найстрашніший прогноз погоди, який тільки може бути), «місцями гроза, вітер східний, загальне зниження атмосферного тиску в середній частині країни (від Лондона до Ла-Маншу), барометр падає».

Насправді я переконаний, що найприкрішою з усіх дурниць, які, мов чума, заполонили наш розум і не дають нам спокою, є шарлатанство з прогнозом погоди. Він абсолютно точно «передбачає» те, що відбулося вчора чи позавчора, і зовсім протилежне тому, що має статися сьогодні.

Пам'ятаю, як минулої осені я повністю зіпсував собі відпустку лише через те, що дослухався до повідомлення про погоду в нашій місцевій газеті. В номері за понеділок там писали: «Сьогодні очікуються сильні зливи з грозою». Ми відклали свій пікнік і весь день просиділи за зачиненими дверима в очікуванні дощу. А повз будинок прогулювалися веселі, радісні люди, проїжджали екіпажі, яскраво світило сонце, і на небі не було жодної хмаринки.

— Зараз, — говорили ми, дивлячись на них крізь вікно, —