Троє у човні (якщо не рахувати собаки) - Джером Клапка Джером

В ту хвилину всім своїм друзям і родичам я пробачив їхні нехороші вчинки та впертість. Усім їм я бажав щастя. Вони цього не знали. Вони продовжували йти своїм гріховним шляхом, навіть не здогадуючись про те, що десь далеко, в якомусь тихому селі я стільки для них роблю. І я насправді робив. Мені навіть захотілося, щоб вони якось дізналися про це, адже я хотів зробити їх щасливими. Високі і чисті думки одна за одною приходили мені в голову. Аж раптом мою замріяність перервав пронизливий писклявий крик:

— Все гаразд, сер, я вже йду. Все гаразд. Можете не поспішати.

Я підвів голову і побачив старого лисого чоловіка, який, накульгуючи, прямував до мене через подвір'я церкви. В руці він тримав величезну зв'язку ключів, яка брязкала з кожним його кроком.

З поважним виглядом я мовчки махнув йому рукою, аби він ішов геть, але він наближався, викрикуючи:

— Я йду, сер, я йду. Я трохи кривий і вже не такий прудкий, як колись. Ходіть сюди, сер.

— Забирайся геть, жалюгідний діду, — сказав я.

— Я прийшов, як тільки зміг, сер, — відповів він. — Моя господиня щойно вас примітила. Ходіть за мною, сер.

— Забирайся геть, — повторив я, — доки я не переліз через цю стіну і не скрутив тобі шию.

Він здивовано поглянув на мене.

— Ви не хочете піти поглянути на надгробки? — запитав він.

— Ні, — відповів я, — не хочу. Я хочу стояти тут, обіпершись на ось цю стару стіну. Забирайся і дай мені спокій. Мене переповнюють прекрасні благородні думки, і я хочу, щоб так було завжди, тому що тоді на душі спокійно і добре. Не ходи тут довкола мене і не дратуй мене своїм безглуздим виглядом. Своїми дурнуватими балачками про ті надгробки ти прогнав від мене всі найкращі відчуття. Забирайся і знайди кого-небудь, щоб поховав тебе за невеликі гроші, а я заплачу половину.

На якийсь час він було розгубився. Він потер очі і пильно подивився на мене. Він не міг нічого второпати — все ж таки я доволі був схожий на людину.

Він запитав:

— Ви… ви тут вперше? Ви не живете тут?

— Ні, — відповів я, — не живу. Коли б я жив тут, то ти тут не жив би.

— Ну, — сказав він, — тоді ви хочете поглянути на могили. Ну, знаєте, гробниці, усипальні — там люди поховані.

— Брехня, — відповів я, підвищуючи голос. — Я не хочу дивитись на жодні могили. І на твою також. Чому я повинен на них дивитись? У нас є свої могили, нашої родини. Наприклад, могилою мого дядечка Поджера, що на кладовищі Кенсел-Грін пишається вся околиця, а склеп мого дідуся в Бау можуть одночасно відвідати восьмеро людей. У двоюрідної бабусі Сюзен на церковному кладовищі у Фінчлі могилу обкладено цеглою, а на надгробку — барельєф у вигляді кавника. І все довкола викладено шестидюймовою плиткою з найкращого білого каменя. Це коштує немало. Якщо мені хочеться подивитися на могили, я йду саме до цих могил і насолоджуюсь ними. А споглядати чиїсь інші я не хочу. От коли поховають тебе, я таки прийду, щоб поглянути на твою. Це все, що я можу для тебе зробити.

Він розплакався. Він сказав, що на одній з могил лежить шматок каменя, про який кажуть, що він, нібито є частиною того, що залишилось від скульптури якогось чоловіка, а на іншій вирізьблено слова, які ще ніколи нікому не вдавалося прочитати.

Я твердо стояв на своєму, і він запитав зажурено:

— То може ви поглянете на надгробний вітраж?

Я не хотів навіть бачити його. Тоді він вирішив використати свого останнього козиря. Він підійшов до мене і хрипко прошепотів:

— У мене там в одному склепі приховано кілька черепів, — сказав він, — Ходімо, поглянете на них. Насправді, чому б вам на них не поглянути. Ви молодий чоловік, у відпустці, вам хочеться розваг. Ходімо, подивитеся на черепи.

При цьому я обернувся і подався навтьоки. Я поспіхом віддалявся, а він усе гукав:

— Агов, погляньте на черепи! Поверніться і погляньте на черепи!

Гарріс же навпаки. Споглядаючи могили, надгробки, усілякі епітафії та пам'ятні написи, він насолоджується. Сама лише гадка про те, що він не побачить надгробок місіс Томас, зводила його з розуму. Він сказав, що мав на думці подивитися на надгробок місіс Томас, щойно ми запланували цю мандрівку, і що він не поплив би з нами, коли б не думав про те, щоб поглянути на могилу місіс Томас.

Я нагадав йому про Джорджа і про те, що до п'ятої години ми повинні дістатися човном до Шеппертона, щоб зустрітися з ним. Тоді він узявся до Джорджа. Чому Джордж увесь день байдикує, а ми змушені тягатися з оцим ось тяжелезним старим човном уверх-вниз по річці лише для того, щоб зустрітися з Джорджем? Чому Джордж сам не прийде до нас? Чому він не взяв вихідний день і не вирушив з нами? Дідько б його забрав, той банк! Яка користь від нього в тому банку?

— Коли б я туди не зайшов, — продовжував Гарріс, — я ніколи не бачив, щоб він там що-небудь робив. Сидить за якимось шматком скла і намагається зробити вигляд, нібито він чимось займається. Велике діло сидіти за шматком скла! Мені, щоб прожити, доводиться працювати. А він що, не може? Яку користь він приносить там в тому банку? Та й взагалі, для чого потрібні ті банки? Вони беруть твої гроші, а коли ти випишеш чек, вони тобі накарлюкають на ньому «Немає коштів», «Зверніться до чекодавця» і повернуть тобі його назад. Яка з них користь? На минулому тижні вони двічі мені таке викинули. Я більше не збираюся терпіти. Я закрию рахунок. Якби він був з нами, ми змогли б піти подивитися на ту могилу. Та я сумніваюсь, що він взагалі є в тому банку. Десь розважається собі, та й годі. А ми тут повинні все робити самі. Я хочу вийти і чогось попити.

Я зауважив йому, що довкола нас на милі немає жодного закладу, де можна було б чого-небудь випити. І він перейшов до річки, мовляв, яка від річки користь, і хіба той, хто відпочиває біля річки, повинен померти від спраги.

Коли Гарріс таке витворяє, то найкраще — не сперечатися з ним. Він виплесне із