Хто вбив Паломіно Молеро? - Маріо Варгас Льоса

— Я кохаю її, я обожнюю її і зроблю все, щоб вона була щаслива, — поривався худенький наперед, але дівчина не пускала його. Навіть тоді старший не глянув на хлопця; він не зводив погляду з дівчини, наче в Амотапе і в цілому світі існувала тільки вона. Але молодший на слова хлопця метнувся до нього з лайкою, звів пістолет, мов збирався розчерепити йому голову. Дівчина стала на шляху нападника, і тоді почулося лаконічне: «Спокійно». Молодик неохоче скорився.

— Він сказав лише «спокійно», — поспитав лейтенант Сільва, — чи «спокійно, Дюфо»? А може, «спокійно, молодший лейтенанте Дюфо»?

Це вже було не просто передача думок, а якесь чудо. Начальник ставив запитання тими ж словами, що спадали й Літумі.

— Не знаю, — присяглася донья Лупе. — Я не чула жодного імені. А що хлопця звали Паломіно Молеро, я взнала тільки тоді, коли побачила знімки в «П'юрському віснику»; я одразу впізнала його. Серце моє краялося, сеньйоре. Це ж він, хлопчисько, викрав дівчину й привіз в Амотапе. Я про це й гадки не мала: досі не знаю, як зовуть її і тих, що приїхали за ними. І не хочу знати. І не кажіть мені, ради бога, якщо знаєте. Чи ж я не допомагаю вам? Не кажіть мені, як їх звати!..

— Не бійся, не кричи, не кажи так, — мовив старший. — Донечко, люба, невже це ти погрожуєш мені? Хочеш порішити себе?

— Спробуй тільки йому щось зробити, хоч пальцем зачепити, — кинула дівчина. На небі, за блакитною габою, сутінки густішали й висівалися зорі. З-за очеретяних і цегляних стін, з-за штахетників Амотапе заблимали каганці.

— Краще я простягну руку і щиро мовлю: «Я прощаю тобі», — проказав старший і справді простягнув юнакові руку, все ще не дивлячись на нього. Донья Лупе наче вдруге народилася на світ. Побачила, як вони подали один одному руки. Хлопець насилу спромігся на слово.

— Слово честі, я все зроблю, — аж захлинувся од хвилювання. — Вона для мене все, найсвятіше в житті, вона…

— Тепер ви обидва потисніть один одному руки, — звелів старший. — І не злостіться. Тут немає ні командирів, ні підлеглих, просто троє чоловіків нарівні залагоджують справи, як і личить чоловікам. Тепер ти задоволена? Заспокоїлася нарешті? Неприємне скінчилося. А тепер поїхали.

Він квапливо витяг з задньої кишені штанів гаманця. Донья Лупе відчула у руці кілька зім'ятих купюр, гречний голос подякував за клопоти й порадив усе забути. Потім старший рушив до джипа з відхиленими дверцятами. Але другий, перш ніж піти, знову приставив пістолет до її грудей:

— Якщо хоч писнеш, щоб потім не нарікала! Пам'ятай про це.

— І що ж, хлопець з дівчиною покірливо сіли в джип? І поїхали? — недовірливо запитав лейтенант. Літумі також це здавалося неймовірним.

— Вона не хотіла йти, вона не вірила і втримувала його, — мовила донья Лупе. — «Лишайся тут, не вір йому, не вір!» — казала.

— Ну годі, іди сюди, доню, — заохочував старший, який уже сидів у джипі. — Він — дезертир, не забувай цього. І мусить повернутися. Це слід залагодити якомога швидше. Зітерти цю пляму. Подумай про нього, донечко. Скоріше їдьмо.

— Так, люба, він пробачив, ходімо, послухаймося його, ходімо в машину, — вмовляв її юнак. — Я вірю йому. Та і як не вірити, адже він — це він.

«Адже він — це він». Літума відчув, як сльоза обпекла щоку. Солона, мов краплина морської води. Сержант слухав схожий на рокіт хвиль голос доньї Лупе, що його час від часу перебивав запитаннями лейтенант. Поліцейський невиразно збагнув: шинкарка переповідала те, що вже пояснювала в справі, через яку вони сюди приїхали. Жінка нарікала на свою кляту долю, бідкалася, що тепер з нею буде, волала до неба, за віщо на неї впало таке лихо. Часом вона схлипувала. Однак її слова вже не цікавили Літуму. Немов уві сні він знову й знову бачив щасливу парочку, яка втішалася дошлюбним медовим місяцем в убогому Амотапе: метис із кварталу Кастілія і біла дівчина з порядної сім'ї. «Для кохання завад не існує», — співається в одному вальсі. Цього разу так воно й було. Кохання здолало суспільні та расові забобони. Їхнє кохання мусило бути великим і непереборним, якщо ці двоє зважились на нього. «Я ніколи так не любив, — подумав Літума. — Навіть, коли закохався в Мече, подружку Хосефіно». Атож, він закохувався не раз, та якщо дівчина швидко поступалася або надто впиралася, шал його згасав. Ніколи кохання не заполонювало його настільки, щоб через нього важити головою, як худенький, або кидати виклик світові, як дівчина. «Либонь, помру, не спізнавши справжньої любові, бо так мені судилося, — подумав Літума. — Згайнував життя з повіями, от серце й спаскудилось, і я вже не годен по-справжньому покохати».

— Що ж мені робити, сеньйоре? — бідкалася донья Лупе. — Порадьте…

Лейтенант, вже підвівшись, запитував, скільки вони винні за випивку та закуску. Жінка відповіла, що нічого, проте офіцер наполягав: він не з тих, хто живе чужим коштом, і платить за все, що споживає, байдуже, на службі він чи поза службою.

— То що ж мені тепер робити? — благала донья Лупе, ламаючи руки. — Вони ж уб'ють мене, як того бідолаху, невже не розумієте? Куди мені тікати — і якби було куди? Я ж допомогла вам, як ви просили? Скажіть, що мені тепер робити?

— Мовчати, доньє Лупе, — чемно мовив лейтенант, кладучи гроші біля посудини з гарбуза. — Ніхто вас не вб'є, ніхто нічого не заподіє. Живіть, як досі, і забудьте, що бачили й чули, усе, що нам розповіли. Бувайте здорові.

І звично підніс два пальці до козирка. Літума підхопився й собі і рушив за лейтенантом, забувши попрощатись. На вулиці вони наче відразу занурилися в пекло, і невдовзі Літума відчув, що його сорочка мокра, а в голові гуде. Лейтенант Сільва крокував начебто невимушено, хоча черевики грузли в піску і йти було важко. Вони простували звивистою вулицею, центральною в Амотапе, в бік пустирища та шосе. Літума скосив очі й помітив за огорожами людські голови, цікаві й занепокоєні очі. Люди поховалися, але він був певен: щойно вони заберуться з Амотапе, як юрба посуне до оселі доньї Лупе з розпитуваннями, що та як. Ступали мовчки, поринуті в свої думки, лейтенант трохи попереду. Біля останніх будиночків якийсь коростявий пес ошкірився на них. На піщанику між каміння гасали прудкі ящірки. Літума подумав,