Хто вбив Паломіно Молеро? - Маріо Варгас Льоса

…Вечоріло. Сонце розжареною кулею зависло над евкаліптами й ріжковими деревами; бляшані дахи виблискували. Донья Лупе саме куховарила біля вогнища, коли помітила автомобіль, що від шосе мчав до Амотапе — підстрибуючи, ревучи й здіймаючи куряву. Мчав прямісінько до майдану. Вона дивилася, як він наближався. Молодята теж бачили машину, однак звернули увагу, коли та загальмувала біля церкви, де закохані сиділи й цілувалися. Вони цілий божий день цілувалися. «Годі, годі вам, діти ж бачать! Краще розмовляйте чи співайте»…

— А він же гарно співав, правда? — неголосно докинув лейтенант, заохочуючи жінку. — Особливо болеро?

— Та й вальси, й народні пісні, — потвердила жінка і зітхнула так тужно, що Літуму пересмикнуло. — Навіть кумананас, де змагаються двоє. Він це вмів, як ніхто.

— Автомобіль під'їхав до Амотапе і ви його побачили, — нагадав лейтенант. — Вони кинулися навтьоки? Сховалися?

— Вона благала, щоб він тікав, ховався. Лякала його: тікай, любий, мерщій ховайся, я не хочу, щоб вони тебе…

«Ні, кохана, ти вже моя, ми дві ночі провели разом, ти моя дружина. Тепер ніхто нам нічого не зробить. Вони мусять змиритися з нашим коханням. Я нікуди не піду. Я побалакаю з ними».

А вона, знай, злякано повторювала: тікай же, тікай, вони тебе… я навіть не знаю, що вони зроблять з тобою. Біжи, я затримаю їх, не хочу, щоб тебе вбили, любий.

Донья Лупе наче знову перейнялася страхом дівчини.

«Хто це? — показала вона на забрьохану машину; з неї вийшли невиразні постаті і наближалися на тлі згасаючого обрію. — Хто це? Господи, що зараз буде?»

— І хто ж вони, доньє Лупе? — Лейтенант Сільва пихкнув сигаретою.

— А хто ж, — з несподіваною люттю, яка переважила страх, процідила жінка. — Хто ж, як не ви.

— Ми? Поліція? Ви, певно, маєте на увазі військову поліцію, з авіабази в Таларі?

— Ви, у мундирах. — В голосі жінки знову бринів страх. — Хіба не однаково?

— Звісно, ні, — посміхнувся їй лейтенант Сільва. — Але це неістотно.

І тоді, не упускаючи жодного слова з розповіді доньї Лупе, Літума побачив їх. Вони сиділи під навісом, що захищав їх від сонця, горнулися одне до одного, їхні пальці переплелися за мить до непоправного. Хлопець похилив кучеряву голову на плече дівчини й наспівував їй на вухо: «Дві душі з'єдналися на усе життя, двоє покохалися, — це ж бо ти і я». Дівчину зворушила пісня, очі її зволожились, і — щоб краще розчути чи кокетуючи — трохи звела плече. На їхніх злагіднених коханням юних обличчях не було й тіні неприязні чи зверхності. Літума відчув, як його заполонює болісна туга, коли уявив, як з ревом несеться, здіймаючи клуби жовтої пилюки автомобіль, а в ньому — люди в уніформі. Він в'їхав в Амотапе надвечір, а через кілька жахливих хвилин загальмував біля цієї халупи без дверей, де вони зараз сиділи. «Принаймні ці два дні тут хлопець був щасливий», — подумалось Літумі.

— Лише двоє? — здивувався лейтенант, як здивувався й Літума.

— Лише двоє, — трохи боязко визнала жінка, на мить завагавшись. Примружила очі, ніби відновлюючи в пам'яті події, ніби впевнюючись, що не помилилась. — Більш нікого. Двоє вийшли, і в джипі нікого не лишилось. Так, то був джип, тепер я добре пригадую. Чоловіків було двоє. А що, сеньйоре?

— Та нічого, — відказав лейтенант, затоптуючи недопалок. — Я гадав, що на пошуки їх пошлють принаймні патруль. Та якщо ви бачили двох, значить їх було двоє. Але продовжуйте, сеньйоро.

Знову розлігся віслючий рев у розпеченому полудні Амотапе — протяглий, то стихаючи, то наростаючи, недоречний і стомливий водночас. Дітлахи, що бавилися на долівці, посхоплювалися і наввипередки кинулися на вулицю. «Хочуть подивитися, — здогадався Літума, — як вони паруються».

— З тобою все гаразд? — запитав старший, без пістолета в руці. — Він не скривдив тебе? Не образив?

А потім посутеніло. За той короткий проміжок, поки ті двоє йшли від джипу до халупи, день поглинули сутінки.

— Тільки торкнися його, і я порішу себе, — спокійно й рішуче проказала дівчина: пальці її стиснулися в кулачки, підборіддя тремтіло. — Тільки торкнися його, і я порішу себе. Але спершу все розповім людям: нехай вони вжахнуться й проклянуть тебе.

Донья Лупе затремтіла як осиковий лист.

— Що таке, сеньйори, хто ви? Чим вас привабила моя скромна оселя? Я бідна жінка, нікому не чиню зла.

Другий, з пістолетом, що спопеляв поглядом хлопця, — старший розмовляв з дівчиною, — ступив до доньї Лупе й приставив пістолет до її обвислих грудей:

— Нас тут не було, ти нас не бачила, — проказав, знетямлений від ненависті й люті. — Якщо розтулиш рота, помреш собачою смертю. Сам тебе порішу. Тобі ясно?

Донья Лупе впала навколішки: вона нічогісінько не знає, ні в чому не винна. Дала притулок молодятам, які попросилися на ночівлю, оце й усього. Заради всевишнього, ради своєї матусі, згляньтеся, сеньйоре, не стріляйте, не проливайте безневинної крові.

— А молодий не звертався до старшого «полковник»? — урвав жінку лейтенант Сільва.

— Не знаю, сеньйоре. — Донья Лупе мить роздумувала, певно, прикидала, як краще відповісти: — Полковнику! Молодший до старшого? Може, й звертався, а може, й ні. Не пригадую. Я бідна, затуркана жінка, сеньйоре. Я нічого такого не хотіла, це прикрий випадок. Той, з пістолетом, пригрозив, що коли я комусь прохоплюся бодай словом, то він вжене мені одну кулю в голову, другу в живіт, а третю ще кудись. Що мені робити, що? Мого чоловіка переїхав трактор. У мене шестеро дітей, і я ледве зводжу кінці з кінцями. Було тринадцятеро, та семеро померли. А якщо мене не стане, помруть і ці шестеро. Хіба це справедливо?

— Той, з пістолетом, був молодший лейтенант? — допитувався офіцер. — З личкою на погоні? А на кашкеті лише емблема?

Літума подумав, що передача думок на відстані таки існує. Лейтенант Сільва ставив запитання, які спадали і йому. Він відчував ніби якесь запаморочення.

— Я не тямлю в цьому! — скрикнула жінка. — Не збивайте мене з пуття, не питайте, бо я не знаю, що таке молодший лейтенант!

Літума слухав її і виразно бачив їх, попри фіолетові сутінки, що огорнули Амотапе. Сеньйора Лупе стояла навколішки перед розлюченим молодиком на порозі халупи. Старший з прикрістю та обуренням дивився на дівчину, яка, кидаючи йому виклик, затуляла худенького, не пускала до прибульців. Літума бачив, що приїзд чужаків, як і зараз, вимів з вулиць і сховав по домівках і малих, і старих, навіть собак та кіз — всі боялися вскочити в халепу.

— Мовчи, не кажи, хто