Хто вбив Паломіно Молеро? - Маріо Варгас Льоса
— То це правда?
— Хтозна, — буркнула нарешті жінка. — Може, правда, а може, й ні. Бог відає.
Вона була худюща; висохла, як пергамент, ніби оливкова шкіра обтягувала випнуті вилиці. На гостей дивилася недовірливо, щойно вони з'явилися. «Значно недовірливіше, аніж дивляться в таких випадках люди», — подумав Літума. Втупила в них наполохані очі й час від часу терла руки, наче її лихоманило. А зустрівшись поглядом, вичавлювала настільки нещиру посмішку, що вона нагадувала гримасу. «І боїшся ж ти, кумасю, — виснував Літума. — Певно, знаєш чимало». Вона не зводила з них очей, поки подавала смажені підсолені банани з м'ясом і горілку. Як і тоді, коли лейтенант просив наповнити посудину з гарбуза. «Коли ж начальник візьметься за діло?» Літума відчував, як хміль дурманить йому голову. Був полудень, стояла задушлива спека. Він і лейтенант були тут єдині відвідувачі. За вікном бовваніла похилена церковка святого Ніколаса; вона стійко опиралася плинові часу. А далі, через піщаник, за якусь сотню метрів, до Талари або Сульяни по шосе мчали ваговози. І вони дісталися сюди машиною, навантаженою клітками з курчатами. Водій висадив їх на шосе, і вони йшли селищем, супроводжувані цікавими, що витикали голови з усіх халуп. На кількох халупах майоріли білі прапорці. Лейтенант запитав, котрий із шинків доньї Лупе. Гурт дітлахів, що супроводжував їх, відразу показав на халабуду, де вони зараз і сиділи. Літума відчув полегкість: ще б пак, жінка принаймні існує. Отже, подорож недаремна. Вони виїхали в негоду, нюхаючи пташиний послід і змахуючи пір'я, що набивалося в рот і вуха, оглушені кудкудаканням. Від спеки розколювалася голова. А щоб дістатися назад, доведеться знову голосувати на шосе, поки якийсь водій не змилується і не підкине їх до Талари.
— Добридень, доньє Лупе, — мовив лейтенант Сільва, заходячи до шинку. — Ми хочемо впевнитись, що люди недарма хвалять вашу горілку й смажені банани з м'ясом, от і зайшли покуштувати. Сподіваюсь, що не розчаруємось.
Судячи з усього, шинкарка не клюнула на цей гачок. «Та й горілка кисленька собі, а м'ясо несмачне», — виснував Літума. Спершу дітлахи товклися біля них, та невдовзі їм набридло і вони розійшлися. Тепер у халупі поміж глеків та трьох скособочених столиків, врослих у долівку, лишилося кілька напівголих дівчаток, вони бавилися гарбузяними мисками. Певно, діти господині, хоча не вірилося, що жінка її віку мала таких голопуцьків. А може, не така вона вже й стара? Всі намагання розговорити її були марними. Про що б не починали — про негоду, засуху, види на врожай бавовни чи назву Амотапе — наслідок був один: коротка, ухильна відповідь або й взагалі мовчання.
— Я скажу тобі дещо, не дивуйся, Літумо. І ти вважаєш, що донья Адріана гладуха? Ти помиляєшся: вона просто гарно скроєна жінка, а це не одне й те ж.
«Коли вже він почне розпитувати? І як підступиться до неї?» — Літума наче сидів на жевріючих вуглинах. Лейтенант і дивував, і захоплював його. Він напевне знав, що лейтенантові Сільві не менш кортить розгадати таємницю смерті Паломіно Молеро. Бо сам бачив, як минулої ночі схвилювала його анонімка. Навіть обнюхав папірець, як та нишпорка, а тоді підсумував: «Це не безглуздий жарт, тут пахне розгадкою. Треба їхати до Амотапе».
— А знаєш, яка різниця між товстухою і тілистою жінкою, Літумо? Товстуха — в'яла, брезкла, крихкотіла. Торкнися, і рука тоне наче в жирі. А тілиста жінка — тужава, пругка, вона має все, що треба, і навіть більше. І все на своєму місці, все пропорційне. Торкнись, і тіло її пружинисто відштовхує твою руку. Одна насолода!
Дорогою до Амотапе, поки пустельне сонце пропікало їхні кашкети, лейтенант не вгавав і на мить, розводячись про анонімку, про лейтенанта Дюфо, про полковника Міндреау та його доньку. Та в шинку доньї Лупе цікавість його до Паломіно Молеро наче розвіялась. Поки їли, він теревенив лише про назву Амотапе та ще про донью Адріану, причому голосно, анітрохи не бентежачись, що сеньйора Лупе чує його хтиві слова.
— Жир і м'язи то різні речі, Літумо. Товстуха жирна, а тілиста жінка — це плетиво м'язів. Груди в такої жінки — то щось таке, що годі передати словами. Не смійся, Літумо, я кажу щиру правду. Ти в цьому не тямиш, а я тямлю. Сідниці, спина і стегна в такої жінки, то лагоминка королів, принців та генералів. Отой-ой, божечку ти мій! Отака моя любка в Таларі, Літумо. Не товстуха, а ставна, тілиста жінка, хай їй біс! От що мені до вподоби!
Поліцейський чемно всміхався, а донья Лупе слухала ці балачки серйозно, уважно. «Вичікує, — подумав Літума, певний, що та неабияк хвилюється. — Коли вже він наважиться?» А той наче й не думав квапитись, розводився про свою гладуху.
— Ти спитаєш, звідки мені відомо, що донья Адріана тілиста, а не товста? Чи я її мацав? Трішечки, Літумо. Тільки трішечки, мимохідь. Дурниці, знаю, ти правий, думаючи так. Але я бачив її, Літумо. От і розкрив тобі таємницю. Я бачив, як вона купалася в самій сорочці. На пляжику, де купаються старі таларські жінки нишком від чоловіків. На тому пляжику за маяком, серед скель і каміння, біля рифів, де водяться краби. Бо чого б ти думав я щоразу близько п'ятої зникаю, прихопивши бінокль, а тобі кажу, буцімто хочу в «Королівському готелі» випити чашечку кави? Навіщо я, по-твоєму, видираюся на риф, що височить над пляжиком? Ну навіщо, Літумо? А щоб побачити, як моя любка купається в рожевій сорочечці. Щойно сорочка намокне, і вона як гола, Літумо. Боже праведний, линіть на мене водою, доньє Лупе, бо спопелію! Загасіть пожежу душі! Ось коли видно, що таке гарне тіло, Літумо. Коли-небудь прихоплю тебе з собою і покажу. Дам свій бінокль. У тебе очі на лоб полізуть, Літумо. І побачиш, що моя правда. Ти побачиш найзвабливіше в Таларі тіло. Так, Літумо, я не ревнивий, принаймні щодо своїх підлеглих. Якщо добре поводитимешся, то ми таки видеремося на риф. Ти зомлієш од щастя, коли побачиш її.
Лейтенант наче забув, навіщо вони в Амотапе, хай йому біс!
