Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде
Дарія Макогон почала писати і посилати свої дописи до різних часописів, про це нікому не говорячи. Останній рік навчання її нареченого Є.-В. Полотнюка припадає на 1931/1932 навчальний рік. Далі — дипломна робота, матеріял до якої майбутній чоловік письменниці збирає в селі Милятичі. Склавши загальний іспит на „відмінно", 9 лютого 1934 р. він отримує кваліфікацію лісового інженера, а 10 листопада того ж року — міжнародний диплом лісового інженера, який без нострифікації давав право на роботу в будь-якій європейській країні.
Заповнюючи дані для одержання диплому, Євген-Володимир Полотнюк у графі про сімейне становище написав „одружений". Вийшовши заміж, Дарія Полотнюк разом з чоловіком їдуть до Коломиї, де майбутня письменниця працює в часописі „Жіноча доля".
У 1935 році Дарія Полотнюк під ім'ям Ірини Вільде (німецьке „вільде" означає „вільна, дика, нескорена", а ім'я Ірина — похідне від Дарини) тріумфально входить в українську літературу, опублікувавши свою повість „Метелики на шпильках", що друкувалась у львівському часописі „Нова хата" від першого номера за 1935 р. і до останнього. Згодом ця повість вийшла у бібліотеці „Діла" окремою книжкою, а в 1936 р. в цій же бібліотеці виходить повість „Б'є восьма" як продовження „Метеликів на шпильках". Ще недавно авторка нарисів і новел, яка підробляла собі репетиторством, відразу зробилася відомою: їй присудили премію Товариства письменників і журналістів імени Івана Франка! І це у той час, коли більшість критиків та літераторів вважали, що в письменників основною мала бути тема втрати української державности після великого чину визвольних змагань. Як свого часу польські письменники і мистці нагадували полякам, що й вони колись били німців, росіян і козаків, так тепер українцям треба було нагадувати про їхню героїчну історію. Тож не дивно, що в західноукраїнській літературі того часу панував тільки один жанр — історичний.
Трилогія Богдана Лепкого „Мазепа" була поза критикою, Катря Гриневичева написала „Шестикрилець", Наталена Королева — „1313", збірник критичних статей європейського зразка у Дарії Віконської (Іванни Федорович-Малицької), а премію присудили Ірині Вільде з Коломиї! Громадськість, яка завжди шанувала патріотизм як найвищу суспільну чесноту, була шокована: за що Ірині Вільде присудили премію, якщо вона не написала жодного рядка на захист національної ідеї, як ми тепер кажемо! Вибухнув скандал. „Олії до вогню" додав ще й лист-подяка за присудження їй премії, в якому письменниця радила своїм колегам-письменникам оглянутися навколо себе, подивитися на життя і без скиглень, які вже всім набридли, додавати людям охоти до життя і боротьби за нього. На сторінках преси з цього приводу почали виступати поважні професори та компетентні критики. Відгуки містили часто-густо протилежні судження: від захопленого схвалення проблематики творів і їх „європейського стилю" до безпідставних звинувачень у безідейності.
Зрозуміло, що такі різні оцінки спричинилися до великої популярности письменниці. Її розповідь про звичайних людей, про їхні клопоти, проблеми, звичайне щоденне життя з його дрібницями і переживаннями виявилися значно ближчими і зрозумілішими читачам. І цей девіз — додавати людям охоти до життя та боротьби за нього — згодом пройшов через ціле життя письменниці, за всіх „-ізмів": не скиглити, а творити і перемагати в ім'я прийдешнього, гідно нести звання людини й українця, хоч би які були часи. Читач це відчув відразу, за що й завжди ставився з пошаною до письменниці. Передова громадськість одностайно підтримала талант молодої авторки. За словами самої письменниці, її тепло і щиро підтримали Ольга Кобилянська та Уляна Кравченко, майстер історичного роману Андрій Чайковський, Костянтина Малицька, Михайло Рудницький.
Ірина Вільде (перша зліва) в Коломиї у колі колеґ-журналісток
(1930-і рр.)
„Коломийський період" творчости Ірини Вільде (1932–1939 рр.) тісно пов'язаний з працею у часописі „Жіноча доля", позначений також її публіцистичними виступами, в яких письменниця порушувала питання і давала свої відповіді на проблеми, що стояли перед суспільством того часу, зокрема перед жіноцтвом. Ось як згодом вона про це писала: „Загальна економічна криза в усьому краї і денаціоналізаційна політика у Східній Галичині уряду пілсудчиків, які в силу спеціяльно створених законів відібрали в громадян української національности змогу вести рентабельні сільські господарства, займатись торгівлею і промислом, учитись у вищих школах і т. д., створювали пригожий ґрунт для своєрідних таки „своїх" спекулянтів, які під плащиком псевдонародних ідей експлуатували свого „меншого брата", зокрема безробітну інтеліґенцію. Ідучи буцімто назустріч плановій ліквідації безробіття серед українців, різні дрібні приватні промисловці не приймали на роботу заміжніх жінок…"
І ось молода авторка, ще незаміжня, але вже з п'ятирічним стажем нареченства (шлюб поки що не був можливий через матеріяльні умови) від свого імени і сотень таких, як вона, кидає привселюдно виклик суспільству: „Хочу дитину!"
Як далі писала авторка, тогочасний редактор „Жіночої долі", сімдесятилітня Олена Кисілевська, виявила тоді неабияку „прогресивність" і „сміливість", надрукувавши статтю „Хочу дитину" в журналі для дівчат „Світ молоді", який виходив при „Жіночій долі" і який редагувала молода Ірина Вільде. На жаль, внаслідок воєнних подій у родині не збереглося зібраних авторкою відгуків („за" і „проти") на цю статтю — ні письмових, ні тих, що були надруковані у тодішній пресі.
Думаємо, не менш цікавою була проблема, яку письменниця порушила у статті „Чи „ова" — це титул?" У той час, не без впливу побутової польської культури, з'явилася своєрідна галицька титуломанія, що часто доходила до абсурду, зокрема в різних культурно-просвітницьких товариствах, де поруч з дружинами лікарів, викладачів, священиків та інженерів, працювали також жінки малярів, кравців, шевців і т. п. Але якщо дружин „простих" чоловіків називали просто за прізвищем, то жінкам чоловіків „на посадах" дочіпляли титул на зразок „пані радникова" чи „пані докторова", і якщо національна ідея й об'єднувала цих жінок, то соціяльна ґрадація, викликана цією титуломанією, навпаки, радше роз'єднувала проґресивне жіноцтво. Ця стаття, зрозуміло, викликала відгуки читачів і особливо читачок.
Ще задовго до початку Другої світової війни, яка
